Дитя Ноя - Ерік-Емманюель Шмітт
Якось навесні на занятті з івриту, що його отець Понс пояснював мені у своєму кабінеті, замкненому на два оберти ключа, він ніяк не міг зосередитися. Наморщивши лоба, він навіть не чув моїх запитань.
— Що з вами, отче?
— Наближається період першого причастя, Жозефе. Мене це тривожить. Неприпустимо, аби пансіонери-євреї, які підросли до причастя, приймали його разом із християнами. Я не маю на це права. Ні стосовно їх, ні стосовно своєї релігії. Це блюзнірство. Не знаю, як тут краще вчинити.
Я ні миті не вагався.
— Запитайте в Мадемуазель Марсель.
— Чого раптом?
— Якщо хтось і присвятить себе тому, аби перешкодити причастю, то тільки Чортзабирай, хіба ні?
Він усміхнувся на мою пропозицію.
Наступного дня мені було дозволено супроводжувати його в аптеку Шемле.
— Яке гарне хлоп’я, — пробурчала Мадемуазель Марсель, побачивши мене. — Ну, ж бо, лови!
І кинула мені медову пастилку.
Доки мої зуби боролися з цими солодощами, отець Понс змалював їй ситуацію.
— Чорт забирай, жодних проблем, месьє Понс, — я вам допоможу. — Скільки їх у вас?
— Дванадцятеро.
— Вам треба сказати, що вони захворіли! Гоп! Дванадцять хлопчаків під домашнім арештом у медичному пункті!
Отець поміркував.
— Усі помітять, що вони відсутні. Це їх викаже.
— Ні, якщо йтиметься про епідемію.
— Навіть тоді можуть виникнути запитання.
— Тоді слід долучити одного-двох хлопців, що стоять вище будь-яких підозр. От, скажімо, син бургомістра. Ще ліпше: син Броньярів, отих кретинів, що виставили портрет Гітлера у вітрині свого магазину сирів.
— Звичайно! От тільки не можна ж чотирнадцять хлопців зробити хворими просто так…
— Тара-та-та, це вже мій клопіт.
Що ж зробила Чортзабирай? Пославшись на медичний огляд, вона прийшла до медичного пункту, де оглянула групу дітей, які мали прийняти причастя. За два дні через страшну діарею, що розривала їм животи, син бургомістра і син Броньярів залишилися вдома і не змогли прийти на заняття. Чортзабирай прийшла й описала ці симптоми отцеві, а він, своєю чергою, попросив дванадцятьох євреїв, які мали йти до причастя, їх симулювати.
Причастя мало бути за день, тож дванадцятьох удаваних хворих три дні протримали в медичному пункті.
Церемонія відбувалася в церкві Шемле — це була урочиста служба, в перебігу якої орган гудів гучніше, ніж завжди. Я дуже заздрив своїм убраним у біле товаришам, що вони беруть участь у такому дійстві. У глибині душі я пообіцяв собі, що колись буду на їхньому місці. Отець Понс марно пояснював мені Тору, ніщо мене не хвилювало так, як католицький обряд із його позолотою, пишнотою, музикою і цим неосяжним, ефірним Богом, який доброзичливо дивився зі стелі.
Після повернення на Жовту віллу, де нас чекав скромний бенкет, який, одначе, видався нам гідним Пантаґрюеля — настільки ми всі виголодніли, — я зі здивуванням побачив посеред холу Мадемуазель Марсель. Отець Понс також її помітив і одразу ж запросив до свого кабінету.
Цього вечора я дізнався від нього про катастрофу, якої ми ледве уникли.
Доки відбувалася церемонія причастя, в пансіон заявилися гестапівці. Нацисти, без сумніву, міркували так само, як отець Понс: відсутність на церемонії дітей, яким за віком належало приймати перше причастя, виказувала їх із головою.
На превелике щастя, Мадемуазель Марсель стояла насторожі біля медичного пункту. Коли, оглянувши порожні дортуари, нацисти піднялися на останній поверх, вона почала кашляти й відхаркувати, за її ж словами, «страшенно відразливо». Знаючи, яке враження потворна Чортзабирай справляла у своєму природному вигляді, можна здригнутися, уявивши, як воно було, коли вона перебільшувала. Не опираючись їхньому проханню, вона відчинила двері медичного пункту, попередивши, однак, що хлопці страшенно заразливі. Свої слова вона доповнила нестримним чханням, бризки якого полетіли на нацистів.
Витерши із занепокоєнням свої обличчя, гестапівці повернули на сто вісімдесят градусів і квапливо покинули пансіон. Коли чорні автівки від’їхали, Мадемуазель Марсель упродовж двох годин корчилася від сміху на ліжку в медичному пункті, що, за свідченням моїх товаришів, спершу виглядало жахливо, а потім дало ефект епідемії.
І хоча отець Понс нічим себе не виказував, я відчував, що він непокоїться дедалі більше.
— Я боюся тілесного огляду, Жозефе. Що мені робити, якщо нацисти вас роздягнуть, щоб виявити обрізаних?
Я кивнув головою, підтверджуючи гримасою, що поділяю його тривогу. По правді, я не зрозумів, що він мав на увазі. Обрізані? Коли я запитав Руді, він захихотів, гигикаючи, що зазвичай робив, коли йшлося про красуню Дору, наче мішечком горіхів стукав собі у груди.
— Жартуєш? Ти справді не знаєш, що таке обрізання? Але тобі бодай відомо, що сам до них належиш?
— До кого?
— До обрізаних.
Розмова повертала в бік, який мені не подобався: знову виявлялося, що я наділений особливістю, мені невідомою. Ніби не досить того, що я єврей!
— Шкіра на твоєму пісику не доходить до самого кінця?
— Звичайно.
— Ну, от, а в християн шкіра звисає нижче. І в них не видно круглої головки.
— Як у собак?
— Так. Точнісінько як у собак.
— Значить, це все-таки правда, що ми належимо до окремої раси?
Ця інформація мене розчавила: розвіювалися мої сподівання стати християнином. Через якийсь нікому не видимий шматочок шкіри мені судилося залишатися євреєм.
— Ні ні, дурнику, — продовжував Руді, — у цьому немає нічого природного, тут ідеться про хірургічне втручання: це тобі зробили за кілька днів по народженні. Шкірочку
