Дитя Ноя - Ерік-Емманюель Шмітт

Опівночі отець Понс вийшов із церквиці, старанно замкнув двері й рушив у напрямку Жовтої вілли.

Я був настільки змучений, що ледве не спинив його по дорозі, але він так швидко проскочив між деревами, що я просто не встиг.

На зворотному шляху я був менш обережним, ніж раніше. І кілька разів наступав на гілки. За кожного тріску отець тривожно озирався і вдивлявся у темряву. Діставшись до Жовтої вілли, він шмигнув у дім і замкнув за собою скрипучі двері.

Опинитися перед замкнутими дверима пансіонату — ось чого я не передбачив! Будівля стояла переді мною, темна і ворожа. Холод і очікування геть мене виснажили. Що ж тепер робити? Проблема не лише в тім, що вранці виявлять, що я провів ніч на вулиці, а й у тім, де мені зараз спати? Чи я ще буду живим завтра вранці?

Я сів на сходи і заплакав. Це мене принаймні зігрівало. Горе диктувало мені поведінку — померти. Так, найгіднішим буде померти, тут, одразу ж.

Чиясь рука лягла на моє плече.

— Ну, ж бо, заходь, швидше!

Від несподіванки я аж підскочив. Руді дивився на мене, на його обличчі був смуток.

— Коли я побачив, що ти не піднявся слідом за отцем по сходах, одразу зрозумів, що в тебе проблеми.

І хоча він був моїм хрещеним, сягав двох метрів заввишки і мені доводилося влаштовувати йому проблемне життя, щоб підтримати свій авторитет, я кинувся йому в обійми і примирився — доки пролив кілька сльозин — із тим, що мені лише сім років.

Наступного дня на перерві я довірив Руді те, що побачив. З виглядом знавця він поставив діагноз.

— Чорний ринок! Він, як і всі, торгує на чорному ринку. Нічого іншого.

— Що ж йому принесли в тому мішку?

— Харчі, хай йому грець!

— Чому ж тоді він не приносить мішка сюди?

Це запитання заскочило Руді зненацька. Я вів далі:

— І навіщо він сидить дві години в каплиці, не запалюючи хоч якогось вогника? Що він там робить?

Руді шукав якесь пояснення, шкрябаючи пальцями у своїй шевелюрі.

— Не знаю… Можливо, їсть те, що в мішку!

— Отець Понс їсть упродовж двох годин і залишається таким худющим? Увесь харч із такого великого мішка? Ти сам віриш у те, що говориш?

— Ні.

Упродовж дня я спостерігав за отцем Понсом щоразу, як випадала нагода. Яку таємницю він приховував? Він настільки добре демонстрував нормальну поведінку, що я навіть почав відчувати острах. Як можна настільки прикидатися? Як можна настільки змінюватися? Яка жахлива дволикість! А якщо він був дияволом у сутані?

Перед вечерею Руді радісно кинувся до мене.

— Придумав: він бере участь в Опорі. Напевно, в недіючій каплиці він заховав радіоприймач. І щовечора отримує й передає новини.

— Точно!

Ця думка мені сподобалася одразу ж, бо вона рятувала отця Понса, реабілітовувала героя, який приїхав за мною до Сюллі.

Коли посутеніло, отець Понс запропонував дітям побавитися на подвір’ї в полювання на гравців[4]. Я відмовився від участі, щоб мати змогу дивитися й захоплюватися ним, вільним, милим, сміхотливим, який грав разом із дітьми, котрих рятував від нацистів. Від нього не віяло нічим демонічним. Проявлялася лише доброта. Це впадало у вічі.

Тепер мій сон став значно спокійнішим, тоді як одразу після прибуття до пансіону я з острахом чекав ночі. Лежачи під високою стелею нашого дортуару на металевому ліжку серед холодних простирадл, на такому тонкому матраці, що мої кістки відчували металеві пружини сітки, ділячи цю залу з тридцятьма товаришами та вихователем, я почувався самотнішим, ніж будь-коли. Я боявся засинати і навіть боровся зі сном, і в такі моменти боротьби моє товариство мені аж ніяк не подобалося. Гірше — було відразливим. Без жодних сумнівів, я був лише брудною ганчіркою, вошею і значив менше, ніж коров’ячий корж. Я на себе нападав, лаяв, погрожував жахливими покараннями. «Якщо ти це зробиш, муситимеш віддати свою найкращу кульку, свій червоний агат хлопчикові, якого найбільше ненавидиш. Авжеж, Фернанові!» Проте, незважаючи на погрози, я знову не стримувався… Я марно вживав запобіжних заходів, бо вранці, коли я прокидався, мої стегна прилипали до теплої, вологої плями, що відгонила тяжким духом скошеної трави, дотик і запах якої мені спершу подобався, я навіть радісно в ній вовтузився, доки з жахом не усвідомлював, що знову напісяв у ліжко! Відчутий сором був іще сильнішим через те, що я вже роками прокидався сухим. А на Жовтій віллі я деградував і ніяк не міг зрозуміти чому.

Кілька ночей поспіль, можливо тому, що перед тим як заснути, я, поклавши голову на подушку, розмірковував про героїзм отця Понса, мені вдавалося контролювати своє сечовиділення.

Якось недільного пополудня до мене прийшов Руді, у нього був вигляд конспіратора.

— У мене є ключ…

— Ключ від чого?

— Від каплиці, звичайно. Тепер ми зможемо перевірити діяльність нашого героя.

За кілька хвилин ми, задихані, але сповнені ентузіазму, проникли в каплицю.

Вона була порожньою.

Ні лав, ні лавочки для молитви, ні вівтаря. Нічогісінько. Тиньковані стіни. Запилена підлога. Сухе скручене павутиння. Нічогісінько. Занедбане приміщення, що не викликало жодного зацікавлення.

Ми не зважувалися глянути один на одного, кожен із нас боявся в розчаруванні іншого угледіти підтвердження свого власного.

— Залізьмо на дзвіницю. Якщо тут і є радіопередавач, то не інакше як угорі.

Ми злетіли гвинтовими сходами вверх. Угорі нас зустріли лише кілька купок голубиного посліду.

— Ні, просто неймовірно!

Руді тупнув ногою. Його гіпотеза розсипалася.