Дитя Ноя - Ерік-Емманюель Шмітт

Повертаючись назад парком, збентежені цим запитанням — що саме отець щовечора робить без світла в чотирьох голих стінах? — ми не обмінялися жодним словом. Отже, рішення прийнято: я не чекатиму більше жодного дня, аби його викрити, тим паче, що був ризик, що я знову почну заливати матрац.

Ніч. Мертвий пейзаж. Тиша, бо птахи заснули.

О пів на десяту я стояв на посту на сходах Жовтої вілли, одягнувшись тепліше, ніж попереднього разу, шию огорнув шаликом, а сабо замотав поцупленою у майстерні повстю, щоб не стукотіли.

Тінь спустилася сходами й заглибилася в парк, де темрява вже поглинула всі форми.

Опинившись біля каплиці, я вискочив на галявину і простукав таємний код по одвірку.

Двері прочинилися; не чекаючи якоїсь реакції, я прослизнув усередину.

— Але…

Отець не встиг мене впізнати, він лише зауважив, що ввійшов силует значно дрібніший, ніж зазвичай. Він машинально зачинив за мною двері. Ми обидва опинились у щільній темряві, не маючи змоги розрізнити риси чи бодай обриси один одного.

— Хто тут? — скрикнув отець.

Переляканий власною сміливістю, я не зміг відповісти.

— Хто тут? — повторив отець, на цей раз у його голосі звучала погроза.

Мені хотілося втекти. Почулося черкання, з’явилося світло. Сірник освітив обличчя отця Понса, спотворене, негарне, схвильоване. Я відступив. Світло наблизилося.

— Як? Жозефе, це ти?

— Я.

— Як ти наважився покинути віллу?

— Я хочу знати, що ви тут робите.

Не переводячи подиху, одним довгим реченням я розповів про всі свої сумніви, переслідування, запитання, про порожню церкву.

— Негайно повертайся в дортуар.

— Ні.

— Ти маєш мене послухати.

— Ні. Якщо не скажете, що ви тут робите, я почну кричати, і ваш спільник дізнається, що ви не змогли зберегти таємниці.

— Жозефе, це шантаж.

У цю мить почувся стук у двері. Я замовк. Отець відчинив, просунув голову назовні й після короткого перешіптування взяв мішок.

Коли підпільний постачальник пішов, я сказав:

— От бачите, я промовчав. Я з вами, а не проти вас.

— Терпіти не можу шпигунів, Жозефе.

Пропливла хмара, і місяць освітив каплицю голубуватим променем, зробивши наші обличчя кольору сірої замазки. Несподівано я помітив, що отець надто високий, надто худий, наче знак запитання, крейдою намальований на стіні, майже карикатура на злого єврея, яку нацисти вивішували на стінах будинків у нашому кварталі, його погляд викликав тривогу, бо був живим.

Він усміхнувся…

— Гаразд, ходімо!

Він узяв мене за руку і повів у лівий вівтар каплиці, де відгорнув старий, зашкарублий від бруду килим. На долівці виднілося кільце. Отець потягнув за нього. Одна із плит піднялася.

Сходи вели в чорне тіло землі. На першій сходинці стояла напоготові лампа. Отець її засвітив і повільно почав спускатись у підземну пастку, пропонуючи мені йти за ним.

— А що міститься під церквою, мій Жозефе?

— Льох?

— Крипта.

Ми дійшли до самого низу. З глибини линув свіжий запах грибів. Подих землі?

— А що, по твоєму, є в моїй крипті?

— Не знаю.

— Синагога.

Він запалив кілька свічок, і я побачив таємну влаштовану отцем синагогу. Під коштовними вишитими тканинами він зберігав сувій Тори — згорток довгого пергаменту, вкритий Святим Письмом… Світлина Єрусалима вказувала, куди слід повернутися під час молитви, бо саме з цього міста молитви доходять до Бога.

За нами стояли полиці, на яких виднілися різні предмети.

— Що це таке?

— Моя колекція.

Він указав на молитовні книги, містичні поеми, коментарі рабинів, семи- й дев’ятисвічники. Поруч із грамофоном височіла гірка чорних воскових коржиків.

— Що це за платівки?

— Молитовна музика, пісні на ідиш. А чи відомо тобі, Жозефе, хто був першим в історії колекціонером?

— Ні!

— Ним був Ной.

— Я такого не знаю.

— Давним-давно світ заливали невпинні дощі. Вода дірявила дахи, розколювала стіни, зносила мости, заливала дороги, переповнювала річки й річечки. Жахливі повені змивали села й міста. Ті, що вціліли, рятувалися на гірських верховинах, які спершу давали надійний прихисток, але з часом, під впливом стікання струмків і просочування ґрунту, гори тріскалися й кололися на брили. Чоловік на ім’я Ной відчув, що невдовзі наша планета буде повністю вкрита водою. Тоді він заходився створювати свою колекцію. За допомоги своїх синів і дочок йому вдалося знайти самця й самицю кожного живого виду — лиса й лисицю, тигра й тигрицю, пару фазанів, пару павуків, пару страусів і змій… знехтував він лише рибами й морськими ссавцями, які й так розмножувалися в океані, що розливався дедалі ширше. Водночас він збудував величезний корабель і, коли вода підійшла вже до місця, де він жив, повантажив на нього усіх тварин і людей, які ще залишалися на землі. Кілька місяців поспіль Ноїв ковчег безцільно блукав на поверхні безкрайого моря, яким стала вся земля. З часом дощі припинилися. Вода трохи знизилася. Ной боявся, що не матиме чим прогодувати всіх мешканців ковчега. Він випустив голубку, яка повернулась із зеленою оливковою гілочкою у дзьобі, що свідчило про появу гірських вершин з-під води. Він зрозумів, що виграв своє божевільне парі: врятувати всі створіння Божі.

— Чому Бог не врятував їх сам? Йому було на це начхати? Чи він поїхав відпочивати?

— Бог створив всесвіт раз і назавжди. Він дав нам інстинкт та інтелект, аби ми самі давали собі раду.

— Ной послужив вам взірцем?

— Так. Як і він, я колекціоную. В дитинстві я жив у Бельгійськім Конго, де мій батько працював чиновником. Білі люди настільки ненавиділи чорношкірих, що я почав збирати колекцію