Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Благословення боже над усiма вами! — закiнчила iгуменя, перехрестивши всiх навколо.

Тим часом конфедерати, вдершись у монастир, розставили всюди сторожу, i ватажок банди з десятком шляхтичiв-гусарiв та челяддю кинувся до церкви; оточивши її жовнiрами, вiн звелiв привести до себе схизматського попа й iгуменю, а потiм i всiх черниць.

Це був той самий хорунжий iз команди Младановича Фелiкс Голембицький, який нещодавно ганебно втiк з Турової i в жалюгiдному виглядi прибув на раду до Уманi. Нинi вiн, перед беззахисними жiнками, хизувався пихатою вiдвагою i горiв диким бажанням помститися на нещасних за своє ганебне боягузтво в сутичцi з гайдамаками, а також прагнув довести Мокрицькому, що вiн швидше й лiпше за нього обертає хлопськi хлiви на католицькi кляштори й костьоли.

Тепер Голембицький був невблаганний i лютий; здавалося, що нiякий зойк страждання не може зворушити його серця.

Незабаром два жовнiри привели до хорунжого худенького, маленького, згорбленого священика з рiденькою бiлою борiдкою, майже лисого. Ряса на ньому була подерта; запалi, кiстлявi груди ходили ходором. Вiд хвилювання й переляку вiн тремтiв, як осиковий листок.

— Давай ключi, лайдаку! — гримнув на нього ватажок загону. Священик мовчав.

— Ключi давай, шельмо! — крикнув хорунжий ще лютiше й з такою силою смикнув старого за бороду, що в руцi залишилося пасмо срiблястого волосся. На пiдборiддi священика виступила кров.

До вхiдних дверей принесли два смолоскипи; їхнє миготливе криваве свiтло впало на спотворене скаженою люттю обличчя хорунжого — вродливий пан Фелiкс скидався зараз на розлюченого вепра. Перед ним стояв з пiднятою головою священик; його худе, маленьке, майже дитяче обличчя було надзвичайно блiде, але очi палали вогнем.

— Ключi! — несамовито зарепетував пан довудца’.

— Ключi вiд храму мого господа я’вiддам тiльки тому, хто менi вручив їх, — тихим, але твердим голосом вiдповiв батюшка.

Хорунжий розмахнувся i що було сили вдарив служителя вiвтаря по обличчю. В нiчнiй тишi дзвiнко пролунав ляпас. Немiчний старий не встояв на ногах i навзнак упав додолу.

— Досконале! — крикнув хтось.

Вигук був пiдтриманий схвальним реготом конфедератiв.

— Пiдвести його! — скомандував шляхетний лицар. Жовнiри кинулись i пiдвели старого. На лiвiй щоцi в нього червонiв слiд вiд панської п’ятiрнi, з розбитої губи текла кров.

— За що б’єш? — тихо спитав священик. — Чи за те, що я виконую свiй обов’язок?

— За що, пся крев? Ключi!!! — довудца крикнув так, що голос йому урвався i вiн, пополотнiвши вiд лютi й натуги, вибухнув задушливим кашлем.

— Це бидло не варте гнiву вельможного пана, — звернувся до Голембицького молодий ксьондз, нещодавно висвячений в Уманi, той самий, що виявив на бенкетi у губернатора Младановича такий дикий фанатизм. — I без його ключiв увiйдемо: цi дверi замкнено зсередини залiзним засувом, тому їх важко висадити, але є ще хiд з притвору, i там лише висячий замок… Добрячий удар ломом, i вiн розлетиться в друзки.

— Господи! Не допусти амонитян у храм твiй, захисти святиню вiд наруги! — звiвши до неба повнi слiз очi, вигукнув скривавлений священик.

— Вибити дверi! — наказав Голембицький. — Правда ваша, що через бидло не варто псувати кровi, але я все-таки без зайвої турбацiї накажу вирвати в нього обценьками язика й просвердлити свердлом очi…

— Спасибi скажу, якщо не даси менi узрiти наруги!

— Нi! Наругу ти побачиш, налюбуєшся нею доволi. Ось що, велебний отче, — звернувся Голембицький до ксьондза, — сьогоднi ти не служи в цьому хлiвi святої мшi, сьогоднi ми в ньому досхочу натiшимось… А завтра очистиш його вiд усякої скверни й освятиш на кармелiтський кляштор.

— Вельможний пан має рацiю, — погодився ксьондз, — iз схизматськими iконами його й освятити неможливо.

Тим часом замок був вiдбитий; жовнiри з лайкою вдерлися через вiвтар до церкви й, вiдсунувши засув, навстiж розчинили головнi дверi.

Вельможний довудца конфедератiв, разом iз своїми товаришами, переможно ввiйшов до храму i, зупинившись перед вiвтарем, тричi плюнув. Священика теж ввели.

— Братiє! — тремтячим вiд глухих ридань голосом заговорив старий. — Чи не єдиному богу ми молимося, чи не єдиного вседержителя славимо? Не оскверняйте його святилища, не слухайте безумного злобителя, який штовхає вас на страшний, незамолимий грiх. Присягаюсь вам сивиною своєю, що бог всемогутнiй i що, може, ще нинi гнiв його впаде на вашi голови.

— Зiрвати iкони! Вирвати йому язика! — знову заревiв довудца, не стримуючи вже свого гнiву.

Жовнiри, якi було завагалися, збентеженi пророчим голосом священика, кинулися з ломами й сокирами до образiв; у церквi лунко загупали удари… Затрiщало дерево…

— Боже! Всемогутнiй, всесильний! — вигукнув, знявши вгору руки, батюшка. — Яви нам ласку твою! Захисти вiд цих лиходiїв i осквернителiв святинi чесного храму нашого! Не дай менi узрiти…

— Узрiв, одначе… — з пiною на губах просичав Голембицький, коли двi iкони були вирванi ломами з своїх гнiзд i впали спершу на решiтку перед вiвтарем, а потiм на пiдлогу. — Узрiв… А тепер годi!

— Повiсити його! — наказав вiн.

Кiлька жовнiрiв, якi, стоячи на складанiй драбинi, засвiчували зеленi восковi свiчки, кинулися до батюшки, кваплячись виконати наказ свого ватажка.

Тим часом освiтили всю церкву, наче у велике рокове свято.

Коли до храму ввiйшла мати iгуменя з казначеєю i побачила це жахливе блюзнiрство й насильство, вона гнiвно закричала:

— Кровопивцi, душогуби! За що ви замучили праведного старця? Цей мерзенний вчинок волає до самого неба… О, кара впаде на вашi голови, впаде вона й на ваших дiтей… Ви кати, а не лицарi, ви ненависники бога, виплодки злоби, а не сини католицької церкви, ви…

Але лютий i на самого себе, i