Останні орли - Михайло Петрович Старицький
Та поки що в монастирi було тихо, глухо, тоскно. До Дарини почав пiдкрадатися розпач…
Якось пiзнiм вечором, коли черницi виходили з церкви i останнiй звук дзвона, хвилюючись, летiв удалину, де згасав у сизiй iмлi, хтось енергiйно постукав у браму. Пiзнiй нетерплячий гiсть у такий неспокiйний час усiх стривожив. Дехто поспiшив до iгуменi, щоб сповiстити їй про прибуття невiдомої особи, iншi кинулися до брами.
З переговорiв через замкненi кованi ворота з’ясувалося, що пiд захист монастиря, вирвавшись з рук мерзенних убивць, якi розгромили дальнiй виселок, прибiгли двi жiнки: плачучи й стогнучи, благали бiдолашнi впустити їх якомога швидше в монастир, бо вони помирають од ран, виснаження, спраги й бояться погонi…
Дарина перша почала просити матiр iгуменю, щоб вона звiльнила сердешних од зайвих розпитувань i дозволила вiдчинити браму, хоч сонце вже й зайшло.
Врештi браму вiдчинили. Жертвами польської сваволi виявилися двi ще молодi жiнки, мiцної статури й високi на зрiст. Своїм виглядом вони справили на всiх гнiтюче враження: скривавленi обличчя були закутанi в хустки, крiзь дiри подертої одежi виднiлися синцi й почорнiлi рани.
Нещасних оточили зворушливим пiклуванням: та особливе спiвчуття виявила до них сестра Євлалiя: вона попросила матiр iгуменю дозволити їй прихистити жiнок у своїй келiї, взявшись обмити й перев’язати їм рани i доглядати їх, поки вони не одужають. Цей порив спiвчуття запiдозреної у зрадi сестри, спiвчуття, яке вона виявила до православних селянок, потерпiлих вiд унiатiв, переконливо свiдчив, що напрям її думок змiнився, що колишнi симпатiї повернулися. Мати iгуменя була врадувана такою змiною, приписавши її впливу Дарини, й охоче погодилась на просьбу Євлалiї.
Селянки ввiйшли до її келiї i, озирнувшись довкола, якось особливо перехрестилися.
— Iменем найсвятiшого Iсуса, — промовила, стишивши голос, одна з них.
— Вся побiдиши, — вiдповiла Євлалiя.
— А чи є добре зiлля? — спитала друга.
— Загубив ранковий вiтер… — i черниця показала рукою на схiд сонця.
— А нiч оживить! — усмiхнулася перша. Жалiслива черниця заговорила iз своїми гостями пошепки. Через кiлька хвилин до келiї ввiйшла Дарина. Вона висловила подив, що Євлалiя ще й не бралася перев’язувати рани. Та збентежилась.
— Не утруднюй себе й сестри, вельможна панно, — поспiшила загладити розгубленiсть черницi одна з селянок, — ми самi вiдмовились. Вiддирати од ран ганчiр’я — це така мука, що краще зробити це завтра. А тепер у нас одне бажання — вiдпочити; ниють костi, а вiд утоми й руки не пiдiймаються.
— Все-таки лiпше, — порадила Дарина, — перев’язати рани зараз, нiж лишати до ранку, а то ще прикинеться огневиця й вони запаляться… Але селянки жалiбно застогнали.
— Змилуйтеся, панно, ми люди простi… хлопи… на хлопськiй шкурi й так загоїться, присохне, як на собацi…
Дiвчину прикро вразили цi грубi й презирливi слова селянок про самих себе, а особливо оте «хлопи».
— Нащо ж ви називаєте себе пiдлим лядським прiзвиськом? — обурилася вона. — Ви такi ж люди, як i вони; це пани, захопивши наш край, перетворили вiльних людей на своїх рабiв.
Одна з селянок, та, що голоснiше стогнала, притихла й обпекла Дарину лютим поглядом з-пiд насунутої хустки, а друга, навпаки, збуджено пiдхопила її слова:
— Ох, так, так! Клятi, каторжнi ляхи i вiра їхня клята… Щоб їм добра не було! Щоб вони щезли навiки! Це вони, клятi, прозвали нас хлопами й бидлом… Це вони завзялися усiх нас винищити: ой, коли ж до нас прибуде допомога вiд московської царицi, коли вона перевiшає всiх ляхiв? Ми чули, що вiйська її вже тут, пiд лiсом!
Кволий голос жiнки раптом змiцнiв i лунав тепер сильно й твердо. Це здивувало дiвчину.
— Нi, вiйська iмператрицi поки що пiд Києвом, — зауважила вона, — i цариця пошле їх тiльки тодi, коли сейм вiдмовить їй у всiх її клопотаннях. Та селянка, яка було притихла, закашлялась i знов почала стогнати.
— Ну, сестро Євлалiє, — спроквола мовила Дарина, пильнiше придивляючись до жiнок, що сидiли на лавi, — якщо бiдолашнi мученицi так стомилися, то треба їм якомога швидше приготувати постiль… Трьом у цiй келiї тiсно… Нехай хтось iде до мене.
— Спасибi, милостива панно, — вiдказала та, котра щойно стогнала, й перезирну-лася з своєю товаришкою, — ми не гiднi такої честi… Турбувати ясновельможну… Можливо, посланницю царицi… Задля пiдлого люду…
— Що за дурницi! — обурилась Дарина. — Я не царська посланниця, а руський люд не пiдлий… Щось ви занадто вже себе принижуєте.
— То я збiгаю до сестри Веронiки за коберцем, — перебила дiвчину Євла-лiя i, не дочекавшись вiдповiдi, швидко вислизнула з келiї.
Дарина мовчки провела її очима, а потiм почала приглядатися до втiкачок; та вони сидiли похнюпившись, а свiтло лампади було надто тьмяне. У серцi дiвчини заворушилась якась невиразна пiдозра.
— Де ваш хутiр? — спитала вона.
— Там, далеко… Бiля Мотронина… — вiдповiла селянка, що лаяла ляхiв, а друга почала знову стогнати.
— Бiля Мотронина? А що там чувати? — пожвавiшала Дарина.
— Чули, що гайдамакiв перебили, тамтешнього iгумена схопили, а монастир пристав на унiю…
— Не вiрю! Не такi нинi гайдамаки! А про монастир — брехня, мерзенна брехня! — вигукнула обурена панна. — Поки й свiт стоїть, руськi не зрадять своєї вiри! Розбiйники ляхи можуть вирiзати благочестивих, спалити храми, та немає в свiтi сили, яка б змусила нас зрадити свiй народ i перевернутися на пiдлих
