Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— Уповайте ж, сестри, — закiнчила свою натхненну оповiдь Дарина, — на допомогу милосердного бога й великої бiлої царицi. Вона твердо вирiшила вирвати своєю всесильною рукою цей край iз лядської i латинської неволi… Отже, бiдi й насильству незабаром прийде край, i днi згубної сваволi уже полiченi. Кожний, хто перетерпить, матиме спасiння не тiльки там, де панує вiчна правда, але буде нагороджений i тут, на землi, щедротами великої монархинi, а всяк, хто спокуситься i не встоїть, буде затаврований вiчною ганьбою й покараний як зрадник i Каїн!
Натхненна мова дiвчини всiх пiдбадьорила, почулися радiснi вигуки й палкi молитви до бога. На обличчях у всiх засвiтилася надiя, очi загорiлися вогнем святої вiри… Тiльки двi молодi чернички при останнiх словах Дарини помiтно зблiдли й похнюпились, ховаючи збентеженi погляди.
Келiйку собi Дарина обрала по сусiдству з запiдозреними сестрами — Євла-лiєю i Веронiкою, щоб частiше бувати з ними й тiснiше зблизитись та по дружбi дiзнатися про їхнi думки, а потiм i вплинути на них, по можливостi. А втiм, першi Дарини-нi спроби не дали бажаних наслiдкiв: Євлалiя залишилася замкнутою, мовчазною, Веронiка, правда, виявилася чутливiшою i податливiшою, але й вона в розмовах була дуже обережна, насторожена й бiльше сама випитувала, нiж задовольняла цiкавiсть сусiдки; проте дiвчина ще не втрачала надiї.
На третiй день кульгавий з побратимами зiбралися рушати назад i прийшли до монастирської брами попрощатися з панною. Дарина вийшла до них i попросила кульгавого переказати лицаревi, який прислав їй подарунок, що вона дякує йому вiд щирого серця i що за його бажанням прибула в монастир, щоб вiн знав це й пам’ятав…
— Та ще ось що перекажи: над цим монастирем нависло лихо, i кожної хвилини над беззахисними черницями можуть вчинити звiряче насильство.
— Це правда, — хитнув головою кульгавий. — Сторож нам такого наговорив, що аж серце похололо!..
— Ну, отак i передай, що панна чекає.. — закiнчила Дарина. — I що без охорони їй страшно вертатися, що вона, мовляв, рада, дякує i чекає.
Тихо потекло життя Дарини в схованому вiд житейських бур i хвилювань монастирi. День проходив у молитвах, церковному спiвi й побожних розмовах. Розкiшна природа й молитовний настрiй гоїли душевнi болi, гасили вогонь у кровi й наповнювали серце дiвчини лагiдним, примирливим почуттям. Та коли вночi монастир поринав у тихий сон i в тiснiй келiї, освiтленiй тiльки тремтливим вогником лампади, западала насторожена тиша, тодi прокидалися в головi Дарини бентежнi думи й летiли далеко-далеко за стiни монастиря, через лiси, до її найдорожчого друга, до дивного лицаря, який уявлявся їй в ореолi слави, з булавою в руцi. До нього простягалися з вдячним захопленням тисячi рук, звiльнених од тяжких кайданiв… А вона, вона стояла там, не зводячи з нього очей, i палала вiд щастя… I серед незлiченного натовпу лицар впiзнавав її, i йшов до неї, i говорив голосом, що тремтiв од хвилювання: «Ось вона, обраниця мого серця, дружина моя на все життя!»
Але свiтлi картини часто змiнювалися похмурими, уява малювала Даринi її героя порубаним, умираючим десь серед поля чи скривавленим i розтерзаним катами на тортурах. Тодi вона схоплювалася з постелi й кидалась iз палкою молитвою до розп’ятого бога…
Тiльки коли лунали удари дзвона, що сповiщав про пiвнiч, i нiчний сторож клепалом починав будити луну, тiльки тодi влягалися сполоханi Дарининi думки, i вона склепляла стомленi очi.
Та чим бiльше минало днiв, тим сумнiше ставало дiвчинi. Болюче питання — де Найда, що тепер з ним, чи вiн очiкує слушного часу, чи вже кинувся у вир кривавої розплати, — невiдступне стояло перед нею не тiльки в нiчнiй тишi, але й пiд час спiльного молiння в храмi; а замкнуте життя в цих глухих стiнах, схованих у глибокiй долинi за неозорими лiсами, не давало на те запитання нiякої вiдповiдi.
Минув тиждень; вiн не принiс сюди iз зовнiшнього свiту нi звiсточки, нi листа, нi живої людської душi. Це починало гнiтити й тривожити Дарину; адже вона вирвалася з Києва для того, щоб стати ближче до народної боротьби, стежити за її розвитком, жити її тривогами, навiть брати в нiй участь, — i раптом потрапила в таке мiсце, куди зовсiм не доходили звуки життя i звiдки вибратися було майже неможливо. Досада почала заповзати в Даринине серце, досада, яка межувала з вiдчаєм. Невже вся її мiсiя обмежиться цим монастирем? Велична iдея визволення Правобережної України й возз’єднання її з другою половиною, для створення великого цiлого, — ось що цiлком полонило дiвчину. I раптом вона виявиться вiдрiзаною од боротьби, замкненою на нiмому кладовищi безцiльно й даремно, бо вплив її на двох непевних сестер здається сумнiвним, а в разi прямого насильства i розбою хiба могли б принести якусь користь її кволi руки…
Дарина сказала матушцi Серафимi, що їй вкрай потрiбно якомога швидше повернутися додому чи принаймнi в Мотронинський монастир, звiдки жвавiшими були зносини з Києвом; але стара рiшуче не пускала дiвчину саму без належної охорони, побоюючись нападу польських розбiйницьких ватаг, яких з кожним днем ставало бiльше. Сторож, котрий мав зв’язок з сусiднiми висiлками й хуторами, щодня доповiдав iгуменi про новi кривавi вiстi, якi долiтали в його хату з лiсових околиць. Нарештi iгуменя вирiшила послати в Мотронин до отця Мельхiседека гiнця з листом. В листi Дарина просила його превелебнiсть прислати за нею, якщо знайдуться в монастирi чи його околицях вiльнi люди, хоча б чоловiк iз десять охорони, а iгуменя повiдомляла, що довкола Лебединського монастиря нишпорять конфедерати i якщо не
