Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Вогнища не запалювали, побоюючись привернути увагу степових волоцюг.

Аркадiй одразу ж поринув у мiцний сон, а Найда ще довго не мiг заснути, линучи думкою далеко-далеко, до сивих берегiв батька Днiпра…

Рано-вранцi, як тiльки благословилося на свiт, приятелi повставали, осiдлали коней i рушили в дорогу.

За годину, не бiльше, вони досягли того мiсця, де в Саксаганку впадала невелика рiчка, що протiкала в низьких, болотистих берегах.

— Ну, оце ж i вона! — трiумфуючим голосом промовив Найда й показав на рiчку.

Приятелi розташувалися на березi Саксаганки, поснiдали, вiдпочили й поїхали далi.

День минув без будь-яких пригод. Пiсля короткої ночiвлi, ледве тiльки розвиднiлося, вони знову осiдлали коней i подалися лiвим берегом рiчки. Чим ближче пiдходив час, коли, за словами записки, подорожнi повиннi були побачити кручу й на нiй дивний камiнь, тим бiльше охоплювало їх нетерпiння; Аркадiй раз у раз пiдводився на стременах i, прикриваючи очi рукою, вдивлявся в синю далину; та нiякої кручi не знаходив, хоча її можна було б помiтити здалеку, бо рiчка лелiла в низьких рiвних берегах.

Тим часом сонце перейшло вже на захiд, а скiльки око сягало — нiякого пiдвищення вздовж рiчки не було видно. Приятелi мовчки скакали з блiдими й напруженими обличчями, пильно вдивляючись у далечiнь.

Уже скiснi променi сонця простяглися через увесь степ, а кручi все ще не було.

Нарештi Аркадiй осадив змиленого коня, що важко дихав, i, звертаючись до Найди, розпачливо вигукнув:

— Нема!

— Постривай, може, ще зарано: нашi конi стомилися з дороги, а в записцi сказано «добрим конем».

— Де там! — перебив Аркадiй. — Конi в нас добрi, й їдемо, майже не зупиняючись! Збилися з дороги, та й годi!

— Не збилися, даю голову на вiдсiч, що ця рiчечка — Суха Комiсарiвка, а ранiше вона звалася Малим Гнилим Тiкичем…

— Ех, друже! Хiба в степу мало таких могил i таких рiчечок! Нема чого втiшати себе! Збилися з дороги! Усе загинуло!

— Та чого ж загинуло? Адже це рiчка Саксаганка, а це Комiсарiвка — тут i сперечатися нема чого. Ну, проїдемо вгору чи вниз, не сьогоднi-завтра, а кручу все-таки знайдемо!

— А скiльки ж часу мине! Адже поки ми блукатимемо по цих берегах, мине не тiльки Петра й Павла, але й Маковiя! — з досадою вигукнув Аркадiй. — Що ми на тому каменi побачимо? Та й на Запорожжя, i всюди запiзнимось!

— Зажди, не впадай у розпач! — вiдказав Найда. — Може, ще й завтра знайдемо: кiнь на коня не схожий, та й днi не завжди однаковi.

— Тепер саме найдовшi днi, — iз гiркою посмiшкою перебив його Аркадiй. — Нi, брате, треба облишити цю справу! Нiчого не вийде, бо ми зовсiм не знаємо, куди їхати!

— Як це «не знаємо»?

— А так, що, може, нам на Саксаганку i зовсiм не треба було їхати! Хiба мало рiчок у степу, назва яких починається на букву «С»? I Синюха, i Синявка, та я сам можу нарахувати тобi з пiвдюжини! От i роз’їжджай по їхнiх берегах!..

Вiд розсудливої мови Аркадiя Найду пойняло смертельним холодом.

«А що, як вiн i справдi помилився, i скарб треба шукати зовсiм не на берегах Саксаганки? Ця перша частина записки, яку вiн тодi так легко вiдновив, виявлялася тепер найважчою. Адже справдi, вiн вписав назву рiчки Саксаганки тiльки тому, що в записцi вцiлiла буква „С“; знову ж таки й притока, — чому вiн назвав її Сухою Комiсарiвкою? Хiба мало є iнших рiчок, якi носять подвiйну назву, та от хоча б Жовтi Води, Сорочий Брiд i сила-силенна iнших; але вiн зупинився на Сухiй Комiсарiвцi, бо пiдбирав рiчку з притокiв Саксаганки i, вирiшивши, що це вона, зробив висновок, що й дорогу треба починати вiд Незаймалiвського гарду. Так легковажно, так необачно був зроблений цей висновок! Отже, гард вiн назвав, зважаючи на близькiсть Сухої Комiсарiвки, Суху Комiсарiвку вибрав тому, що вона є притокою Саксаганки, а саму Саксаганку вписав тому, що вiд назви рiки, берегом якої треба було їхати, вцiлiла в записцi буква „С“, — ще раз сам собi повторив Найда хiд своїх мiркувань.

Чи ж можна було по таких догадках робити рiшучi висновки i, спираючись на них, вирушати в дорогу? А що, як вони помилковi, а що, коли має рацiю Аркадiй i вся ця iсторiя є не чим iншим, як витiвкою когось iз ляхiв? Адже кулi и спис вказували йому, що треба негайно пiднiмати повстання, а вiн поїхав за якимось казковим скарбом! А коли все це вигадка чи навiть iстина, вiрний шлях до якої втрачено для нього назавжди, — скiльки тодi часу згаяно марно i, можливо, непоправно!»

Охоплений цими сумнiвами. Найда мовчки злiз з коня, пiдiйшов до рiчки i, сiвши на березi, стиснув руками голову й поринув у глибоку задуму. Кiлька разiв вiн розгортав таємничу записку, перечитував її i ховав за пазуху, потiм знову напружено думав, — здавалося, забувши про все на свiтi. Так сидiв Найда, поки Аркадiй не нагадав йому, що час вiдпочити. У найпохмурiшому настрої товаришi повкладалися спати. Вранцi Аркадiй запропонував знову спробувати щастя — їхати берегом до самого вечора. Найда мовчки погодився. Вони з невеликими перепочинками їхали цiлий день, нарештi Аркадiй зупинив коня i похмуро мовив:

— Годi, їхати далi нема чого, все загинуло!

Найда нiчого не вiдказав i теж злiз з коня.

Вони розташувалися на березi рiчки; зморенi конi стояли поруч, сумовито похнюпивши голови.

Мовчки, непорушне сидiли приятелi з чверть години, жодним звуком не порушуючи навколишньої тишi. Нарештi Найда засунув руку за вилог жупана, дiстав звiдти складений вчетверо аркушик паперу, розклав його на колiнах i почав читати.

Аркадiй невдоволено поглянув на свого товариша, та Найда, заглибившись у читання, не помiтив цього.

Кiлька хвилин диякон мовчки дивився на приятеля,