Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Тiєї ночi душа моя краялася на шматки, в нiй не було найменшого просвiтку… Нiч смертi, духовної смертi застилала її непрозiрною пеленою, i довкола мене чорнiла така ж сама безпробудна нiч. Я сидiв на березi Трубежу, на зеленому горбi… Кругом було тихо, мертво й безлюдно; менi здавалося, що душа моя вже вiддiлилась од тiла й полинула в якийсь iнший свiт. Земля i небо злилися пiд чорним саваном ночi, у мертвiй тишi не чутно було й шелесту трави, тiльки внизу сумовито хлюпотiв Трубiж. Я сидiв нерухомо, не чуючи и не бачачи нiчого, погребаючи в цiй темрявi свою змучену душу… Аж раптом надi мною щось свиснуло в повiтрi й навколо шиї обвився аркан, я хотiв скинути його, але аркан затягнувся й поволiк мене… Очi мої налилися кров’ю, голова запаморочилась, я вже втрачав свiдомiсть… Та ось аркан лопнув… I невидима рука зняла з моєї шиї зашморг…

— Ну, ну… Хто ж то був? — жваво мовив Аркадiй.

— Цього я не бачив, бо в очах моїх усе потемнiло… Коли я нарештi опам’ятався, уже горiв день, а бiля мене лежав перерубаний аркан i двоє мертвих татар.

— Незбагненне! — розвiв руками Аркадiй. — А куди ж подiвся той, хто врятував тебе?

— Його вже не було… Я довго блукав степом, шукаючи хоча б його слiд, але не знайшов… Незабаром я пiшов на Правобережну Україну в Печери, i нiхто не знав, що трапилося зi мною тiєї ночi. Аж раптом нинiшньої весни зустрiв я циганку: потворна, сива… Ще й зараз завмирає серце, коли згадаю її; вона розповiла менi про все, що було зi мною, нагадала й ту страшну нiч. Вона прочитала в моїй душi най-потаємнiшi мої думки, навiть тi, якi я сам гнав вiд себе.

— Ну й що ж циганка напророкувала тобi?

— Вона не пророкувала нiчого, вона наказала менi скинути рясу й пiдняти меч на захист народу й вiри, не гаючи жодної хвилини з того дня, як моя патериця перетвориться на спис, а чотки на кулi.

— Господь не раз сповiщав свою волю через пророчиць! — прошепотiв здивований Аркадiй. — Ну, й що ж далi?

— Тiєї ночi, коли я знайшов у проскурi записку, мої чотки перетворилися на кулi, а патериця на спис.

Диякон iз забобонним жахом вiдсахнувся од товариша. Якусь мить обидва мовчали.

— Се чудо, брате Iване, звершилося над тобою, — виходить, господь вiдзначив тебе i обрав визволителем нашим, — промовив Аркадiй. — Чого ж ти не розповiв про все це владицi?

— Навiщо менi було турбувати його бриднею старої циганки?.. Хiба я думав, що це чудо воiстину звершиться?

— Однак воно звершилося!

— Владика поспiшно виїхав того ранку до Варшави.

— Шкода! Вiн би роз’яснив нам се, але й без нього я скажу тобi, брате: якщо господь послав тобi такого незримого хранителя, значить, вiн обрав тебе для вищої мети, — не супереч: не токмо серед пастирiв, а й серед пастви шукає господь своїх обранцiв…

— О, коли б це було так, коли б господь зглянувся над нами!.. Я б життя своє вiддав за батькiвщину, тiльки б урятувати її.

— I ти врятуєш її! Тiльки молись i слухайся волi божої. Твiй незримий хранитель є не хто iнший, як слуга господнiй, — iз запалом провадив далi Аркадiй. — Це вiд наших пралiсiв i обителi чернечої возсiяє слава церкви Христової i спасiння вiтчизни. Хай же буде благословенне iм’я господа, який сказав: «Пiднесу слабосилих, поражу сильних, i нерозумнi хай поразять розумних!»

— Амiнь! — схвильовано промовив Найда, скинувши шапку й побожно перехрестившись. — Досi, брате Аркадiю, я не думав зрiкатися послушницького сану, але, побачивши се знамення, вирiшив скоритися тiй волi, яка спрямовує мене на цю путь.

— I благо сотворив. То була воля господня. Я бачу її i вiрю тепер у наше спасiння… Але скажи, чи давно ти почав помiчати бiля себе такi таємничi знамення?

— Уже кiлька рокiв…

— Незбагненне, незбагненної — пошепки сказав Аркадiй. — Знову ж i записка про скарб, це так дивно, так чудодiйно! Тим-то я й вiрю їй — усе вiщує нам удачу.

— Так, так… Тiльки знайдемо скарб, одразу ж на Запорожжя. Господь поможе, все щасливо скiнчиться, — з грiшми справа пiде швидше. А згодом Залiзняк об’єднає всю Україну, грамота державної царицi в нього.

— Так-то воно так, але мене тривожить доля нашого монастиря. Не в пору виїхав владика… От i я вiдлучився, залишився тiльки отець Єлпiдифор… Коли б не наскочили ляхи та унiати й…

— А брат Антонiй? Коли що скоїться, вiн одразу ж сповiстить Залiзняка або когось iз його пiдручних, а лiс наш увесь кишить гайдамаками. Нi, брате Аркадiю, треба надiятись на бога. Вiн не захоче падiння святої обителi нашої!

У такiй жвавiй розмовi подорожнi непомiтно доїхали до могили i, залишивши коней унизу, зiйшли на її вершину. Сонце вже стояло над самим обрiєм, торкаючись своїм розпеченим червоним диском землi. Увесь степ курився золотисто-рожевою iмлою, рiчка подекуди виблискувала, немовби була вкрита яхонтовою лускою, а подекуди лежала нерухомим дзеркалом, у якому нiжно розпливалися обриси рожевих хмарок…

— Ну, а де ж Комiсарiвка? — спитав Аркадiй у Найди, котрий мимохiть зами-лувався чудовим краєвидом.

— А он дивися туди, на пiвнiч!

Аркадiй, приклавши руку до очей, пильно поглянув в тому напрямi, куди показував товариш; крiзь нiжну iмлу, що застилала степ, вдалинi блиснула тонка срiбна нитка.

— Є! — радiсно промовив вiн. — Ну, то з богом i в дорогу!

— Куди? Проти ночi? Нi, це вже ми вiдкладемо на завтра, треба дати вiдпочинок i коням!

Аркадiй погодився з Найдою. Вони зiйшли з могили, розсiдлали коней i пустили їх пастися, а самi нашвидку повечеряли, помолилися на схiд сонця i полягали бiля пiднiжжя могили