Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— Чула, чула… I отець Мельхiседек повiдомляє мене про це в листi, та тiльки всi турботи царицинi залишаються марнi. Не зважають на них латиняни-поляки, проти короля повстали й жахом сповнюють країну… Хто ж насмiлиться проти цiєї страшної сили пiднести голос, коли навiть велика цариця, заради полiтики, не наважується пiдняти на них свою могутню руку?
— Насмiляться! — збуджено вигукнула дiвчина. — Залiзняк насмiлиться, i Найда насмiлиться!
— Найда? — поблажливо усмiхнулася iгуменя у вiдповiдь на щире захоплення панни. — Та це ж байка, казка, вигадана народом!
— Нi, не казка, а правда!
— Як правда? Адже люди гомонять — i я чула, — нiби Богун i досi. живе древнiм схимником у Печерах i називається Найдою i що нiбито в слушний час вiн скине рясу, знову пiдпережеться мечем i визволить з неволi Україну, злучивши обидвi частини її воєдино… I що нiбито вiн уже скинув рясу й подав навiть бойовий клич.
— I про це ваша ясновелебнiсть чула? Уже заговорили й про це? — в шаленому захопленнi вигукнула Дарина.
— Атож, гомонять… Цими днями навiть прочанки розповiдали, але ж це байка, i радiти їй, моя дитино, не подобає: адже славному Богуновi нинi було б двiстi рокiв, а хiба життя людське може бути таке довге?
— Звiсно, нi. Про Богуна — це байка, але не про Найду! Найда — жива людина… I молодий ще, сповнений сил, високої доблестi, лицар i могутнiстю, i духом, орел-козак, окраса Запорожжя! — палко вела далi Дарина, виблискуючи очима й зашарiвшись. — Вiн справдi був ченцем, спершу в Печерах, а потiм у Мотронин-ському монастирi; з туги попрощався з свiтом, не бачачи порятунку любiй його серцю вiтчизнi, а нинi вiн пiднiсся духом, запалився надiєю i кинувся у вир боротьби, щоб врятувати душi улюблених братiв… Народ пам’ятає Богуна, славного лицаря, того й плутає його iм’я з Найдою…
— Он воно що, — спроквола мовила iгуменя, пильно дивлячись на дiвчину. — Видно, кохана дитино моя, що ти вiд щирого серця вiриш цим лицарям i глибоко шануєш їх… Дай боже… Дай боже! Твої останнi слова i в мене, стару, вселили бадьорiсть i надiю… Усе, звичайно, в руцi промислителя. Його воля i його сила! Але й нам, рабам його велiнь, потрiбна твердiсть духу i уповання, понеже зневiра вкриває серце iржею… О господи, владико наш! — iгуменя молитовне склала руки й пiдвела очi до лика спасителя в терновому вiнку. — Не дай менi скнiти в неробствi й зневiрi! — i потiм, пiсля короткої молитви, додала, звертаючись до Дарини: — Ти, моя люба ясновельможна панно, пiдбадьор своїм словом i своєю гарячою вiрою дочок моїх, черничок… Ох, потребують вони зело’ твердостi й змiцнення духу: враг убо сильний, а плоть немощна… А вiд пiдступних i лютих латинян iдуть спокуси та пiдкупи… Уже якiсь баламути проникли в саме серце благочесного монастиря i отруїли душi двох новеньких черничок Євлалiї та Веронiки… Либонь, отруїли, бо сi чернички вже пробували потай переконувати деяких сестер, що бог для всiх один i байдуже, як поклонятися йому! То навiщо ж, мовляв, ця впертiсть? Тiльки дурнi вiвцi впертi… Риба — i та шукає, де глибше, а людина — де лiпше… Це, бачте, все до того мовиться, що за унiю офiцiал їхнього митрополита Мок-рицький обiцяє усiм пiльги й розкошi, а за вперте дотримання благочестя, яке нашi напасники iменують схизмою, погрожує бiдами й винищенням.
— Хiба вони смiють? — обурилась Дарина. — Адже ваш монастир древнiй i права його скрiпленi королями!
— Що для них королiвськi декрети й грамоти? Ось губернатор Кшемуський, що в Лисянцi, — йому наш монастир i не пiдлягає, а вiн одняв у нас майже всi пасовиська й сiножатi… А митрополит унiатський, з благословення папи римського, постановив унiверсалом, що де з’явиться — чи то в монастирi, чи то в парафiї — хоча б кiлькох охочих пристати до унiї, то храм вiд православних вiдбирати й перетворювати на костьол. Того-то й потерпаю я так за нашу святиню: якщо, не доведи господи, вдереться сюди офiцiал, та ще з бандою конфедератiв, котрi нинi всюди чинять наїзди, то цi двi сестри… вiд страху, згодяться на унiю, i тодi монастир наш перейде до рук латинян…
— Невже православнi сестри зважаться на таку мерзенну зраду?
— Ох, спокуса великаї За православ’я нiхто не заступиться: воно безправне, а за унiєю — i сила, i мирськi спокуси…
— I ясновелебна мати вважає, що Мокрицький пiде в цi нетрi?
— Уже двiчi був i домагався розвалити браму.
Дарина похнюпилась. У цей час задзвонили до ранньої обiднi. Iгуменя встала, перехрестилася i хотiла вже вийти, та, помiтивши, що дiвчина заметушилася, зупинила її ласкавим жестом:
— Не утруднюй себе, дитино моя, а вiдпочинь пiсля довгої й важкої дороги; i тобi, i нам твої сили потрiбнi… Встигнеш iще помолитися i вклонитися нашим святиням… А зараз краще засни до трапези… Тебе нам господь послав, бажана й довгождана госте, твоє гаряче серце, уповаю, зiгрiє серця наших черниць, змiцнить їхнiй дух i, може, навiть заблудлих овець наставить на путь iстини…
— О, вiддам на це всi сили, всю любов мою…
— Iди ж з миром, дочко моя, спочинь, а ми за тебе й за твою велику справу щиро помолимося, — i, перехрестивши Дарину, мати Серафима тихо вийшла з келiї.
Пiсля лiтургiї iгуменя, щоб не порушити сну дорогої гостi, навiїь не заходила до своєї келiї, та коли вдарив дзвiн до трапези, вона обережно ввiйшла i здивувалась, заставши Дарину на ногах i бадьорою. У трапезнiй iгуменя вiдрекомендувала почеснiй гостi i заслужених черниць, i новеньких — бiлиць; до значних i найстарiших черниць дiвчина пiдiйшла за благословенням, а з молодими сестрами дружньо обнялася. За трапезою мати iгуменя почала розпитувати Дарину про царицю, про очiкувану вiд неї допомогу, про новини з сусiдньої України i взагалi про надiї