Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Роздягти б їх, обшукати… — запропонував хтось.

— Якщо це не збентежить його велебну мосць, — ощирився в посмiшцi Го-лембицький, кинувши улесливий погляд на ксьондза.

— Не соромтеся, панове, — вiдповiв той, опустивши скромно очi, — справа вiйськова… безпека того вимагає…

— Так, велебний отче, справдi так, — загорлали i шляхта, i челядь, i жовнiри.

— В такому разi, роздягти їх! — потираючи руки, наказав довудца.

— На бога! Згляньтеся! — з плачем попадали на колiна приреченi на ганьбу дiвчата.

— Не застудитесь! — заспокоював їх опасистий шляхтич. — Нiч тепла.

— I нiчого з вами не станеться, не зурочимо, — зауважив довудца.

— Краще вбийте! — голосили чернички.

— Роздягти! — сухо скомандував довудца.

Челядь, регочучи, кинулась виконувати наказ свого ватажка.

Вечiрнє сонце наближалося до заходу, коли до безлюдного берега рiчки Саксаганки пiд’їхали два вершники. Обидва вони були добре озброєнi й одягненi в козацькi строї, обидва були високi на зрiст, мiцної статури, тiльки смагляве обличчя одного з них облямовувала густа кучерява чорна борiдка та з-пiд шапки виглядали пасма довгого чорного волосся. Обидва тримали на поводi ще по одному нав’юченому коневi. Це свiдчило, що вершники вирядились у далеку дорогу.

В’їхавши у рiчку й попустивши поводи, щоб розгаряченi конi могли напитися, вершники озирнулися навколо.

Скiльки сягало око, лежав степ, широкий, безлюдний, що на обрiї своїми квiтучими берегами зливався з велетенським шатром неба. Рiчка, серед якої стояли вершники, звивалася по степу срiблястою змiйкою i губилася за обрiєм. Крiм цiєї срiблястої стрiчки, нiщо не порушувало одноманiтностi квiтучого степу…

Тiльки птахи, що з голосними криками шугали в повiтрi, сповнювали гомоном цей зачарований свiт.

— Ну й простiр! — мимохiть вигукнув бородатий вершник, вдихаючи на повнi груди розкiшне степове повiтря. — Ще наш, iще не вiдiбрали!

Нiхто не впiзнав би в цих могутнiх козаках iєродиякона Мотронинського монастиря Аркадiя та ченця Найду.

Аркадiй скинув шапку i обмахнув нею своє розпашiле обличчя. Волосся густою хвилею розсипалося по плечах i виказало його чернечий сан.

— Ще наш, не вiдiбрали! — з саркастичною посмiшкою вiдказав Найда. Вiн уже мав вигляд справжнього козака: волосся було пiдстрижене за козацьким звичаєм, над рiзко окресленими губами чорнiли вуса. — Окраїни вже захопили, незабаром доберуться й до самого серця.

— Не доберуться: зуби поламають.

— Правда твоя! Впадати у вiдчай нам iще не слiд.

— Отож-бо й воно! А тепер за дiло, ондечки й вона сама, Саксаганка. Хвалити бога, доїхали. Де ж, по-твоєму, Суха Комiсарiвка?

— А он, дивись! — Найда приклав руку до очей i показав на пiвнiч. — Бачиш, на самому обрiї бовванiє щось?..

— Ну, бачу…

— То це i є Савур-могила, а вiд тiєї могили вже недалеко й Комiсарiвка: ще до ночi можна дiстатися туди.

— Овва, чи не помиляєшся?

— Я?! Та цим же шляхом, щоб обдурити сторожу, повз Комiсарiвку i Савур-могилу запорожцi завжди в польську Україну пробираються. Не раз я мiряв цей шлях. Не будь я Найда, коли перед нами не Савур-могила!

— Ну, виходить, нам пощастило, я вже думав, що ми, звернувши од тих клятих татар на пiвдень, зiб’ємося з дороги, а воно, бач, саме на потрiбне мiсце й трапили. Отже, їх нам бог на помiч прислав.

— То з богом i в дорогу! Адже Петро-Павло не за горами, а через цих бусурманiв i так два зайвих днi у степу проблукали. Мало з дороги не збилися.

— Тепер уже не запiзнимося. До ночi на березi Комiсарiвки будемо, а вдосвiта вирушимо в дорогу. У записцi сказано, що на те мiсце, де закопано скарб, прибудеш другого дня, а в нас iще цiлий тиждень у запасi. Нумо ж, з богом!

Товаришi потягли коней за поводи, конi форкнули i, чалапаючи ногами по грузькому дну, вийшли на берег. Вершники стисли їх острогами й помчали вздовж звивистого берега рiчки до могили, що ледь чорнiла вдалинi. Якийсь час обидва мовчали, зачарованi величчю навколишньої природи.

Захiд уже починав лелiти золотисто-рожевою млою; повiвало вечiрньою прохолодою. Серед цiєї квiтучої безлюдної рiвнини, що потонула в розтопленому золотi вечiрнього сонця, якось дивно озивався глухий тупiт кiнських копит. Нарештi Аркадiй порушив мовчанку, звернувшись до Найди:

— Знаєш, брате Iване, от я все думаю, хто б мiг бути цей невiдомий доброчинець, що повiдомив тебе про скарб? I сяк i так гадаю… А iнодi западе й така думка: чи не лях це якийсь або єзуїт вигадав таке, щоб хитромудре виманити якнайбiльше наших ченцiв i, скориставшись з їхньої вiдсутностi, напасти на монастир? Вiн i подумати не мiг, що ми вирушимо за скарбом тiльки вдвох!

— Нi, друже! — вiдказав Найда. — Я твердо вiрю, що все написане в цiй записцi — щира правда. А я тобi ще ось що скажу: важко повiрити, але мене вже кiлька рокiв невiдступне супроводить якийсь незримий хранитель. Я певен, що вiн знає й про цю записку, i коли б тут був обман, вiн попередив би мене. Чи вскочу я в якусь халепу — вiн мене виручає, чи нацiлить татарин у мої груди списа — вiн закриває мене своїм щитом, чи охопить мою душу вiдчай — вiн посилає менi втiху… Але хто вiн, навiщо знадобилося йому моє життя? Навiщо вiн оберiгає його? Я цього не знаю.

Аркадiй обернувся до Найди.

— Та як же вiн рятував тебе? Коли?

— Багато разiв, i те, що робив вiн, не могло бути у владi людини… Я пам’ятаю одну нiч. Страшну нiч на Трубежi… — Найда провiв рукою по чолу й заговорив з глухим, тамованим хвилюванням: —