Дитя Ноя - Ерік-Емманюель Шмітт

— Що нам випало?

— Місія. Обов’язок. Свідчити перед людьми, що Бог лише один, і через цього Бога змусити людей поважати людей.

— Мені здається, що це нам не вдалося, хіба ні?

Отець не відповів. Тож я провадив далі.

— Якщо нас і обрали, то радше як мішень. Гітлер хоче нас знищити.

— Можливо, саме через це? Тому що ви — перепона його варварству. Особливою є власне місія, доручена вам Богом, а не ваш народ. Тобі відомо, що Гітлер хотів би позбутись і християн?

— Він не зможе, їх надто багато!

— Тимчасово йому в цьому завадили. Він спробував зробити це в Австрії, але швидко припинив. Проте це входить у його плани. Євреї, а потім християни. Він починає з вас. А закінчить нами.

Я зрозумів, що дії отця викликано не тільки добротою, а й солідарністю. Від цього мені стало трохи спокійніше. І тоді я подумав про графа і графиню де Сюллі.

— Скажіть мені, отче, якщо я походжу з раси, що налічує кілька тисяч років, є шанованою і всяке таке, це значить, що я шляхетний?

Він здивувався, помовчав, потім прошепотів:

— Авжеж, звичайно, ти шляхетний.

— Я так і думав.

Я заспокоївся, почувши підтвердження свого припущення. Отець Понс вів далі:

— Для мене всі люди саме такі — шляхетні.

Я знехтував цим доповненням, запам’ятавши тільки те, що мене влаштовувало.

Перед тим як піти, він поплескав мене по плечу.

— Можливо, це тебе шокуватиме, але я не хочу, аби ти надміру цікавився катехізисом чи літургією. Задовольняйся мінімумом, гаразд?

Він пішов, а я сидів і злився. Отже, через те що я єврей, я справді не маю права на нормальний світ! Мені дають лише його окрушини. Він не може стати моїм! Католики воліли залишатися у своєму колі — зграя лицемірів і брехунів!

Ледве стримуючись, я знайшов Руді і виплеснув свій гнів на отця. Він не намагався мене заспокоїти і навіть підтримав моє бажання триматися від отця подалі.

— Ти правильно робиш, що йому не довіряєш. З ним не все ясно, з цим типом. Я виявив, що він приховує таємницю.

— Яку таємницю?

— Інше життя. Приховане. Цілком певно, ганебне.

— Що?

— Ні, я нічого не повинен говорити.

Я цілий день чіплявся до Руді, доки він, виснажений, нарешті розповів мені те, що виявив.

Щовечора після того як гасили вогні, а дортуари замикали, отець Понс безшумно спускався сходами, з обережністю грабіжника відмикав задні двері й виходив у шкільний парк, звідки повертався за дві три години. Доки він був відсутній, у його квартирі весь час світила лампа, аби думали, що він удома.

Руді інколи вислизав із дортуару, щоб покурити в туалеті. Тоді то він і запримітив, що отець кудись відлучається.

— Куди ж він ходить?

— Не знаю. Ми ж не маємо права покидати Жовту віллу.

— Я його вистежу.

— Ти? Тобі лише шість років!

— Насправді сім. Майже вісім.

— Тебе звідси виженуть.

— Гадаєш, відправлять до родини?

І хоча Руді криком відмовлявся бути моїм спільником, я все-таки вициганив у нього годинник і нетерпляче чекав вечора, навіть не відчуваючи потреби боротися зі сном.

О пів на десяту я прослизнув поміж ліжками в коридор, звідки, сховавшись за великою грубкою, побачив, як отець Понс спустився сходами, ковзаючи безшумно, наче тінь, уздовж стін.

Збіса швидкий, він легко впорався з масивними замками задніх дверей і вислизнув у сад. Затримавшись на мить, щоб без скрипіння відчинити двері, я ледве не випустив з ока його тонкий силует, що зникав між деревами. Невже цей достойний священик, рятівник дітей, був тим самим чоловіком, який мчав між деревами в непевному світлі місяця, спритніше за вовка оминаючи кущі й пеньки, об які спотикалися мої босі ноги без сабо. Я тремтів від думки, що він може набагато мене випередити. Ба гірше — я боявся, що він зникне, настільки цього вечора він виглядав як якийсь лиходій, захоплений найнеймовірнішим чаклунством.

Він уповільнив крок на галявині, де закінчувався парк. Попереду височіла стіна загорожі. Вихід був лише один — невисока залізна хвіртка, що виходила на дорогу поблизу недіючої каплиці. Для мене переслідування закінчувалося тут: я ніколи не зважуся йти вслід за ним у піжамі і з задубілими від холоду ногами у морок невідомої місцевості. Але він підійшов до вузької церквиці, вийняв із сутани величезний ключ, відімкнув двері й хутко замкнув їх за собою, двічі повернувши ключ.

Так оце така вона, таємниця отця Понса? Вечорами він потайки ходив молитися на самоті, вглиб саду? Я був розчарований. Що може бути більш несуттєвим? Що може бути менш романтичним! Я тремтів од холоду, ноги промокли до щиколотки, мені не залишалося нічого іншого, як повернутися в дортуар.

Раптом іржава хвіртка у стіні прочинилася і якийсь незнайомець із мішком на спині, що прийшов з вулиці, проник до саду. Він упевнено рушив до каплиці, тихо й ритмічно постукав кілька разів, що, очевидно, відповідало якомусь кодові.

Отець відчинив, впівголоса обмінявся кількома словами з незнайомцем, узяв мішок і знову замкнувся. Чоловік не гаючись пішов геть.

Збитий з пантелику, я продовжував стояти за стовбуром. Які махінації робив отець? Що забрав він у тому мішку? Сівши на мох і спиною обіпершись на стовбур дуба, я вирішив дочекатися наступних доправлянь.

Нічна тиша потріскувала зусібіч, ніби її пожирав вогонь тривоги. Скрадливе шарудіння, миттєвий непояснимий хрускіт без продовження, різкі звуки ламання, голосіння, такі ж не зрозумілі, як і викликаний ними безмовний біль. Серце прискорено билось у грудях. Невидимий обруч стискав голову. Від страху мене почало лихоманити.