Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Покладись на мене у всьому.

— Гаразд, але про це потiм… Зараз треба додому, вже пiзно: можуть кинутись шукати мене, виникне пiдозра… То я пiду, а ти приходь надвечiр.

— Гаразд. — Жебрак вклонився паннi й зник у хащах. Дарина пiшла на хутiр.

Iшла вона швидко, квапилась, її хода, рухи, вираз обличчя виказували сильне хвилювання. У головi дiвчини роїлися радiснi й тривожнi думки. Сам бог послав цього жебрака — вiн тепер допоможе їй у всьому. Але хто прислав чотки? Звичайно, Найда. Це вiн зробив на знак того, що розпрощався з монастирем навiки. Ох, цi чотки! Скiльки разiв перебирав вiн їх у години безмовної молитви, скiльки кривавих козацьких слiз скотилося на них!

Дарина знов припала до чоток губами. Ця рiч, така близька Найдi, здавалася тепер дiвчинi частиною його самого.

— Любий мiй, коханий мiй, єдиний мiй, — повторювала вона, перериваючи свiй шепiт палкими поцiлунками. У вiтах щось зашелестiло: червона вивiрка виткнула з листя свою гостреньку мордочку i, побачивши пiд деревом молоду дiвчину, яка палко цiлувала чотки, здивовано розпустила свiй пухнастий хвостик i миттю сховалася.

Дарина спам’яталась, їй стало соромно свого пориву. Що б подумали про неї люди, якби побачили? Треба перебороти своє хвилювання. Потiм, потiм… Зараз дорога кожна хвилина, треба скористатися з перебування тут жебрака й вирiшити, що робити.

Дарина надiла на себе чотки й швидко пiшла далi.

«Передусiм треба уяснити собi, що означають Найдинi слова, — мiркувала дiвчина, — що вiн мав на увазi, коли просив її допомогти Лебединському монастирю? Тут криється якийсь iнший, потаємний змiст, бо що може важити її слабка помiч при такому повстаннi, вiд якого захитаються зубцi польської Корони? Може, Найда, нагадуючи їй про долю Лебединського монастиря, хоче, щоб вона поїхала туди сама? Так воно i є! — мало не крикнула вголос Дарина й мимохiть зупинилася. — Вiн хоче, щоб вона їхала туди; вiн прислав чотки, аби вони оберiгали її в дорозi, вiн i жебрака послав, щоб той допомiг їй добратися до монастиря. О, вона поїде, вона ждатиме! Жебрак допоможе, вiн проведе її туди, а цей хрест убереже вiд усякого лиха! А батько? — Дiвчина знову зупинилася. — Що вiн скаже? Втеча розлучить їх навiки. Вiн проклене дочку, бо її вчинок одверне вiд нього ласку губернатора i, хтозна, чи й бiльшого лиха не накличе? Що робити? Втекти — значить, вiдректися вiд батька; залишитись, скоритись йому — значить, вiдректися вiд коханого й побратися з нелюбом. Нi, нi!» — Дарина палко притисла до грудей залiзний хрест i швидко пiшла, майже побiгла…

Дома вона застала перелякану тiтку, але одразу ж заспокоїла її; дiвчина навiть задовольнила тiтчину цiкавiсть щодо вчорашнього балу й очiкуваного жениха. Про все це Дарина говорила з такою невимушеною веселiстю, що в тiтки не виникло нiякого сумнiву в її щиростi. Пiд кiнець їхньої розмови ввiйшла служниця й сказала, що прийшов якийсь жебрак i просить милостинi. Дарина звелiла нагодувати його й залишити на нiч; а що вона завжди давала притулок всiм убогим, то це розпорядження не здивувало нiкого. Посидiвши ще трохи, дiвчина пiдвелася й сказала тiтцi, що пiде до свого покою вiдпочити…

Уже коли тiтка з Дариною вечеряли, з Києва примчав вiд обозного гонець i привiз листа. В листi обозний просив доньку негайно вислати йому деякi потрiбнi речi, бо вiн у важливiй справi має вирушити завтра на лiвий берег, у Переяслав, де, мабуть, доведеться пробути не менше двох тижнiв.

Дарина аж почервонiла вiд радостi й мiцно стиснула в руцi листа: ця звiстка давала їй певну надiю здiйснити свiй намiр.

Вона щось придумає, аби не викликати нiяких пiдозр у тiтки… А два тижнi — немалий час…

Серед непрохiдних у тi часи Лебединських лiсiв, що тяглися верст на сто на захiд за Мотронинськими, у глибокiй улоговинi, на березi вигнутого дугою озера, притулився жiночий монастир, який дiстав назву вiд навколишньої мiсцевостi. Вiн був заснований ще в XVI вiцi, в часи панування Литви, i мав грамоти, що стверджували його права на великi землi й угiддя i вiд польських королiв — Жигмунта, Владислава IV i Яна-Казимира. Католицьке духiвництво, а потiм i унiатське, давно вже зазiхало на цей притулок переслiдуваного православ’я, але королiвськi декрети, заступництво колишнiх гетьманiв, особливо Дорошенка, i розташування в диких лiсових хащах оберiгали його вiд хижакiв i грабiжникiв. Останнiм часом, коли козацтво i автономiя України впали, а руський народ i грецька вiра були приреченi лютим католицтвом i свавiльною шляхтою на цiлковите знищення, правобережнi монастирi стали єдиною опорою переслiдуваного руського пiд’яремного люду. Це й спонукало трiумфуючих ненависникiв вiдняти у «схизматського бидла» тi останнi оази православ’я.

На свiтанку жаркого червневого дня крутою стежкою, що вилася серед високих ясенiв i в’язiв, якi утворювали своїм переплетеним гiллям густе зелене склепiння, спускалися в долину чотири вершники. Попереду кавалькади їхала на гнiдому конi донька генерального обозного, панна Дарина, за нею кульгавий жебрак, котрий нинi добре орудував обома ногами; їх супроводило ще двоє колишнiх калiк, якi тепер стали бравими вершниками. Зеленуватий присмерк, що огортав лiс, кидав на обличчя подорожнiх, а особливо Дарини, вiдтiнок надмiрної втоми. Кульгавий давно вже тривожно поглядав на панну i нарештi сказав їй iз сердечною турботою:

— Вiдпочила б ти, ясновельможна панно, он на тiй галявинi, адже ж стомилася: легко сказати, третiй день не злазиш з коня — це й нашому братовi, що до всього звик, ломитиме кiстки, а що вже говорити про таке тендiтне створiння? Зблiдла он — хоч би хвороба не причепилася…

— Ото ще, — усмiхнулася дiвчина, — не медяник я, не зламаюся… Може, трохи й стомилася, але верхи я не раз їздила…

— Що й казати, справдешня козачка… А все-таки в каруцi було б твоїй милостi…

— Насмiшив! Ото добре було б їхати в каруцi по цих крутих стежечках, переплетених корiнням: вона б застрягла помiж перших же дубiв!..

—