Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— Воно й правда… — почухав провiдник потилицю. — 3 каруцою… ге, ге… Але я гадав, що паннi було б спокiйнiше…
— I не спокiйнiше, — вiдказала Дарина. — Передусiм разом з каруцою менi треба було б узяти свою челядь i сказати тiтцi, куди я збираюся їхати, а це б стривожило її… Вона почала б умовляти мене, щоб я не їхала без батька в польське пекло, та й у каруцi мене б одразу затримали… А верхи я поїхала начебто в Печери i можу пробути там хоч би й два тижнi, i нiхто навiть не кинеться, що мене нема; i мимо польських ватаг хащами проїхали щасливо. Тiльки так ми й могли дiстатися сюди…
— Так-то воно так, а от вельможна панна наче з хреста знята…
— Вiдпочину й минеться… Адже монастир у цiй долинi?
— Рукою подати — он i озеро видно, — показав провiдник на свiтло-блакитну гладiнь, що блискотiла внизу помiж дерев.
Пiсля двох поворотiв нашi подорожнi виїхали на галявину, i Дарина зупинила коня, вражена чудовою картиною. Перед її очима лежала широка улоговина, яка нагадувала собою велетенську овальну чашу з свiтлим дном; з її синявих вiнець збiгав донизу оксамитними хвилями лiс, обриваючись бiля озера прямовисною стiною.
Плесо озера було нерухоме i, як найкраще дзеркало,.. вiдбивало все, що заглядало в нього: схований в зеленi монастир, частину зубчастої стiни, череп’янi дахи, невеличкий мiсток i купу сивих, похилених верб; усе це, вiдбившись у чистих прозорих водах, виблискувало там такими самими, коли не свiжiшими барвами, — навiть блакить, яку подекуди торкнув рожевий подих ранку, здавалась у вiдображеннi ще яскравiшою.
«Певно, в цьому тихому притулку, далеко вiд житейських бур i насильств, добре молитися, споглядаючи в прозорiй високостi пiднiжжя божого престолу, — розчулено подумала дiвчина. — I невже лиходiї обернуть цей мирний рай на криваве, страшне пекло? О нi! Ти, невидимий творець, не дозволиш блюзнiрам осквернити найкраще творiння своїх рук!» — Думки Дарини полинули до Мотронин-ського монастиря, i вона мимоволi стала порiвнювати враження вiд обох цих монастирiв. Вони були зовсiм рiзнi: картина тутешньої природи заспокоювала людськi пристрастi, й вiд того душа поринала в тихе забуття; а Мотронинський монастир, розташований на високiй горi, здавалося, ширяв над неозорим простором i своїм виглядом збуджував енергiю, окриляв душу на подвиг.
Години через три подорожнi пiд’їхали до брами, але й тут їм довелося ще довгенько постояти, поки докладнi розпити й вiдповiднi докази не переконали черниць, що прибулi в монастир — їхнi друзi, а не вороги i що гостя — справдi донька київського генерального обозного… Та й пiсля цього у внутрiшнiй монастирський двiр впустили тiльки Дарину, а її супутникам запропонували скористатися гостиннiстю монастирського сторожа, який мешкав iз сiм’єю в хатi за брамою.
Дарину з щирою радiстю i зворушливими молитовними побажаннями зустрiла сама ясновелебна мати iгуменя й одразу ж запросила дорогу гостю до своєї келiї. Вiдпочивши з дороги й пiдкрiпившись келихом гарячого пива й смаженими в олiї сухарями з чорного хлiба, дiвчина в iнтимнiй бесiдi з iгуменею почала розповiдати їй про полiтичнi взаємини сусiднiх держав i про надiю на збройне заступництво Росiї, на яке, проте, можна розраховувати лише в тому разi, коли тутешнiй православний народ повстане на захист вiри й своїх потоптаних прав та коли це повстання розростеться до грiзних розмiрiв; тiльки тодi, побачивши цiлковите безсилля сусiдньої країни, небезпечне для росiйських кордонiв, iмператриця пошле свої вiйська, щоб навести лад.
— Небагато втiхи привезла ти, люба панно, — сумно зiтхнула iгуменя. — Рветься наша надiя, мов павутиння, бо коли б нещасному руському людовi й пощастило рiками кровi вгамувати хиже насильство латинян i люту сваволю панiв, то й тодi, виходить, до знесиленої шляхти прийде могутня допомога i встановить лад, сирiч втихомирить чернь, яка збунтувалася проти панiв.
— О нi, не те, свята мати Серафиме, — палко вiдказала Дарина. — Намiр царицi, наскiльки менi вдалося те вивiдати, — забрати цей давнiй руський край пiд свою державу; вона шукає тiльки слушної нагоди для втручання, понеже без неї сусiднi держави — Австрiя i Пруссiя, якi також вважають себе протекторами Польщi, можуть виявити невдоволення.
— Ох, видно, прогнiвили ми господа, — сумовито захитала головою iгуменя, — i вiн одвернув од нас, недостойних, лик свiй! Загинути нам лишається, чесно померти, та й годi! Бо поки ясновельможнi протектори гнутимуть один перед одним кирпу, шляхта нас геть замордує i винищить, благочестя, храмiв i слiду не зостанеться, православного люду — анi душi… А поки учиниться найяснiшої царицi державна воля, то пiд крило її вiдiйде лише пустеля, усiяна козацькими кiстьми, напоєна кров’ю, прикрашена руїнами та пожарищами… — голос iгуменi затремтiв, сльоза, що бринiла на вiї, упала на блiду, немов пергаментну, щоку виснаженої постом i подвижництвом старенької й повiльно скотилася по глибокiй зморшцi.
— Ясновельможна панi! Не тужiть, не плачте, — з палким спiвчуттям кинулася Дарина до матерi Серафими i в сердечному поривi обцiлувала її руки. — Я вiрю i уповаю, стогiн народу прокотиться з краю в край по рiднiй нашiй землi й розбудить орлiв, що дрiмають у путах. Усi як один, i жiнки, i дiти повстануть i розiб’ють вiковi лядськi кайдани!
— Що важить повстання беззбройної i темної юрби? Марний акт помсти — не бiльше! Ти, дорога дитино моя, тiшиш себе нездiйсненними гадками… Поки не була розшматована надвоє наша вiтчизна, поки у великiй країнi росли та мiцнiли великi душi, доти й тривала боротьба за її свободу, а нинi в цьому нещасному куточку нашої України вже немає нi шляхти, нi козацтва, нi мiщанства, а лишився тiльки простий, сiрий, замордований у неволi народ. Де ж серед цих злиденних, темних рабiв знайдуться лицарi, здатнi запалити всiх великою думою?
— Є такий орел! А коли вiн заклекоче, то й орлят пiднiметься багато! — захоплено почала Дарина. — Запорожцi рвуться сюди i з братньої любовi ладнi покласти за нас свої голови, лiвобережна шляхта й козацтво хоча й не смiють без волi царицi вiдверто втрутитися в боротьбу, але щирим серцем
