Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

— Три дні.

— Хочете сказати, що останні три дні ви харчуєтеся самим молоком? Заради Бога, чому ви не написали мені? Я не можу змиритися з думкою, що ви цілими днями лежали тут, а за вами не доглянула жодна жива душа.

Кроншоу тихенько засміявся.

— Подивіться-но на себе. Еге ж, любий хлопче, схоже, ви дійсно засмутилися. Ви порядний юнак.

Філіп зашарівся. Він і не здогадувався, що на його обличчі віддзеркалилося все відчуте, коли побачив цю жахливу кімнату й огидні умови, в яких жив бідолашний поет.

Кроншоу, спостерігаючи за Філіпом, продовжував лагідно всміхатися.

— Я цілком щасливий. Дивіться, ось гранки моєї книги. Пам’ятаєте, я не чутливий до незручностей, від яких страждають інші люди. Хіба мають якесь значення умови, в яких живеш, якщо мрії перетворюють тебе на володаря часу і простору?

Гранки лежали на ліжку, і, витягнувшись у темряві, письменник міг дістати до них руками. Він показав їх Філіпові, і в його очах зблиснула іскра. Гортаючи їх, чоловік радів чіткому шрифту і прочитав уголос одну строфу.

— Непогано виглядає, чи не так?

У Філіпа з’явилася ідея. Доведеться витратити трохи грошей, а зараз він не міг собі дозволити збільшувати витрати, але, з іншого боку, від думки про економію у нього краялося серце.

— Послухайте, я не можу дозволити вам залишатися тут. У мене є додаткова кімната, зараз вона порожня, але я легко знайду когось, хто позичить мені ліжко. Чи не хочете ви трохи пожити у мене? Тоді вам не доведеться платити тут комірне.

— Ох, мій любий хлопчику, ви наполягатимете, щоб я не зачиняв вікна.

— Якщо хочете, можете запечатати всі вікна в квартирі.

— Завтра зі мною все буде гаразд. Я міг встати вже сьогодні, але полінувався.

— Тоді ви з легкістю переїдете. А якщо погано почуватиметеся, завжди зможете лягти в ліжко, і я догляну за вами.

— Якщо вам так хочеться, я переїду, — погодився Кроншоу зі своєю млявою, але приємною усмішкою.

— Було б чудово.

Вони домовилися, що Філіп забере чоловіка до себе наступного дня. Для цього довелося викроїти зранку годинку, щоб усе облаштувати. Кроншоу чекав на нього, сидячи на ліжку, вбраний у шубу й капелюх, а біля його ніг стояла невеличка потерта валіза, в яку він уже зібрав одяг та книжки: здавалося, наче письменник влаштувався у залі очікування на вокзалі. Побачивши його, Філіп розреготався. До Кенсінґтона вони поїхали в кареті, ретельно зачинивши всі вікна, а вдома хлопець влаштував гостя у власній кімнаті. Рано-вранці він купив собі старе ліжко, дешевий комод і дзеркало. Кроншоу одразу взявся правити гранки. Йому було значно краще.

Філіп виявив, що з письменником легко жити поруч, якщо не зважати на його дратівливість, яка була одним із симптомів хвороби. О дев’ятій ранку в Кері починалися лекції, і друзі не бачилися аж до вечора. Кілька разів він умовив Кроншоу розділити його невибагливу вечерю, але письменник був занадто непосидючий і зазвичай залюбки йшов вечеряти до якогось із найдешевших ресторанчиків Сохо. Філіп просив чоловіка навідатися до доктора Тайрелла, але той уперто відмовлявся; він знав, що лікар порадить йому кинути пити, а саме цього вирішив не робити. Щоранку Кроншоу почувався жахливо, однак опівдні абсент повертав його до життя, а повернувшись додому опівночі, чоловік розпинався з тією красномовністю, яка так захопила Філіпа, коли вони вперше зустрілися. Роботу з гранками він закінчив, і збірка мала з’явитися на світ разом із іншими творами ранньою весною, коли читачі трохи отямляться після лавини різдвяних книжок.

84

Ближче до Нового року Філіп почав робити перев’язки амбулаторним пацієнтам. Робота нагадувала попередню, але вирізнялася тією різкою спрямованістю, якою хірургія відрізняється від інших галузей медицини; пацієнти здебільшого страждали від двох хвороб, про які байдужа публіка не наважується говорити через свою манірність. Помічника хірурга, у якого працював Філіп, звали Джейкобс. Це був огрядний коротун із надмірно веселим характером, лисиною і гучним голосом; розмовляв він на кокні, а студенти позаочі називали його «огидним пройдисвітом»; але за хист до хірургії та педагогіки закривали на це очі. Джейкобс теж був неабияким гумористом і весь час кепкував зі студентів та пацієнтів. Найбільше за все йому подобалося виставляти дурнями практикантів. Зважаючи на їхню неосвіченість, знервованість та неможливість відповісти йому, як рівному, вдавалося це досить просто. У пообідні години він дозволяв собі випатякати все, що думає про кожного, і розважався значно більше, ніж студенти, котрим доводилося слухати його з усмішкою. Якось до них потрапив клишоногий хлопчик. Батьки хотіли знати, чи можна чимось допомогти дитині. Містер Джейкобс повернувся до Філіпа.

— Цим випадком краще зайнятися вам, Кері. Ви просто повинні бути справжнім мастаком у цій справі.

Філіп зашарівся здебільшого через те, що хірургові, вочевидь, хотілося пожартувати, і затюкані практиканти улесливо загиготіли. Правду кажучи, ця хвороба справді цікавила Кері, і він завзято вивчав її з першого свого дня у шпиталі. У бібліотеці перечитав усі книжки, де йшлося про різноманітні деформації стопи. Філіп попросив хлопця зняти черевик і панчоху. Це був чотирнадцятирічний підліток із кирпатим носом, синіми очима і веснянкуватим обличчям. Батько пояснив, що вони хочуть зробити все можливе, адже клишоногість заважатиме хлопцю заробити собі на життя. Філіп допитливо подивився на пацієнта. Це був веселий хлопчик, анітрохи не сором’язливий, натомість балакучий і язикатий, через що отримував від батька на горіхи. Нога його неабияк цікавила.

— Розумієте, річ тільки в тому, як вона виглядає, — пояснив хлопчина. — Мені вона не завдає клопотів.

— Помовч, Ерні, — наказав батько. — Від тебе забагато галасу.

Філіп оглянув ногу й повільно торкнувся до безформної ступні. Він не розумів, чому хлопець не відчуває того приниження, від якого він сам так страждав, і дивувався, чому не може ставитися до своєї вади з філософською байдужістю. Незабаром до них приєднався містер Джейкобс. Хлопчик сидів на канапі, з обох боків від нього стояли хірург і Філіп, а біля них півколом юрмилися студенти. Джейкобс, як завжди блискуче, зробив коротенький дискурс у теорію клишоногості: він розповів про її різновиди і форми, що залежать від різноманітних анатомічних умов.

— Гадаю, у вас еквіноварусна деформація стопи? — раптом сказав хірург, повертаючись до Філіпа.

— Так.

Філіп відчув, як прикипіли до нього погляди решти студентів, і подумки вилаяв себе за те, що знову зашарівся. Долоні спітніли. Мова хірурга завдяки рокам практики і набутим чудовим знанням стала плавною. Він сповна захоплювався власною професією.

Але Філіп не слухав Джейкобса і лише молився, щоб усе якнайшвидше закінчилося. Раптом юнак зрозумів,