Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

«Можливо, — казав він собі подумки, усміхаючись, — можливо, мені судилося бути лікарем. Просто пощастило, що я натрапив на ту єдину справу, для якої годжуся».

Філіпові здавалося, наче з усіх помічників лише він розуміє весь драматизм цих пообідніх годин. Для інших чоловіки й жінки були просто «випадками» — добре, якщо складними, і нудними, якщо симптоми виявлялися занадто очевидними; вони слухали шуми в серці, дивувалися велетенським розмірам печінки, а несподівані хрипи в легенях ставали приводом для розмов. Але Філіп цим не обмежувався. Йому було цікаво просто розглядати людей, вивчати форму їхніх голів та рук, вираз очей і довжину носів. У цій кімнаті він бачив людей, захоплених зненацька, несподіванка зривала з них звичну маску й оголювала душу. Часом доводилося ставати свідком природного стоїцизму, який завжди неабияк розчулював. Якось Філіп бачив, як грубий неосвічений чоловік сприйняв звістку про невиліковну хворобу: Кері сам добре володів собою, але здивувався, з яким природженим блиском пацієнт не видавав своїх почуттів незнайомцям. Та чи збереже він хоробрість, залишившись віч-на-віч із хворобою, чи піддасться розпачу? Часом траплялися справжні трагедії. Якось молода жінка привела на огляд свою сестру — вісімнадцятирічну дівчину з ніжними рисами, великими синіми очима, світлим волоссям, що відливало золотом, коли його на мить торкалися промені осіннього сонця, і шкірою неймовірної краси. Студенти усміхалися й прикипали до неї поглядами. У цих брудних кімнатах нечасто випадало побачити гарну дівчину. Старша сестра розповіла родинну історію: від туберкульозу померли їхні батько й мати, брат і сестра, і залишилися лише вони вдвох. Останнім часом дівчина кашляла й почала втрачати вагу. Вона зняла блузку й оголила молочно-білу шкіру. Доктор Тайрелл мовчки і, як завжди, швидко оглянув пацієнтку, а потім запропонував кільком помічникам вислухати стетоскопом те місце, на яке він вказував пальцем; після цього дівчині дозволили одягнутися. Сестра стояла трохи далі й звернулася до лікаря стишеним голосом, щоб дівчина не почула.

— У неї ж його немає, докторе, правда?

— Боюся, що тут не може бути жодних сумнівів.

— Вона остання, хто в мене залишився. Якщо вона помре, у мене не буде нікого на цілому світі.

Жінка заплакала, а лікар похмуро дивився на неї й думав, що вона теж виглядає хворобливо і не доживе до старості. Дівчина повернулася, побачила сестрині сльози й одразу зрозуміла, в чому річ. Її миле личко зблідло, а по щоках побігли сльози. Обидві жінки кілька хвилин мовчки плакали, а потім старша сестра, забувши про байдужий натовп, що спостерігав за ними, підійшла до молодшої, обійняла її та лагідно погойдала, наче та була дитиною.

Коли вони пішли, один зі студентів запитав:

— Як гадаєте, сер, скільки вона протягне?

Доктор Тайрелл здвигнув плечима.

— Її брат і сестра померли за три місяці після появи перших симптомів. Із нею буде так само. Якби вони мали гроші, можна було б щось зробити. Але їм не порадиш поїхати до Сент-Моріца. Тут уже нічим не допоможеш.

Якось до них прийшов сильний чоловік у самому розквіті, він скаржився на постійні болі, а місцевий лікар, схоже, нічим не міг допомогти; йому теж винесли смертельний діагноз. Однак на чоловіка не чекала неминуча смерть, яка лякає, але з нею можна змиритися, адже в таких випадках людина безсила; його смерть була невідворотною через те, що чоловік став маленьким коліщатком у велетенській і складній суспільній машині й так само, як коліщатко, був безсилий змінити обставини.

Його єдиним шансом на порятунок був абсолютний спокій, але терапевт не просив неможливого.

— Вам слід знайти значно простішу роботу.

— У моїй професії не буває простої роботи.

— Ну що ж, якщо ви продовжуватимете так далі, то власноруч уб’єте себе. Ви дуже хворий.

— Ви хочете сказати, що я помру?

— Мені не хочеться цього казати, але вам не можна займатися важкою роботою.

— Якщо я не працюватиму, хто піклуватиметься про дружину й дітлахів?

Доктор Тайрелл здвигнув плечима. Він уже неодноразово зустрічався з цією дилемою. Однак час неможливо зупинити, а інші пацієнти чекали своєї черги.

— Гаразд, я випишу вам ліки, приходьте за тиждень і розповісте, як ви почуваєтеся.

Чоловік узяв безглуздий рецепт і пішов геть. Лікар міг казати все, що йому заманеться. Він не почувався так погано, щоб припинити працювати. Робота в нього хороша, і нею не слід розкидатися.

— Даю йому рік, — підсумував доктор Тайрелл.

Часом траплялися кумедні випадки. Простолюдини частенько випромінювали гумор, нерідко у приймальні з’являлася якась літня пані, схожа на персонажа Чарльза Діккенса, і розважала всіх своєю балакучою дивакуватістю. Якось до них прийшла жінка, що працювала в балеті відомого м’юзик-холу. Виглядала вона на п’ятдесят, але сказала, що їй двадцять вісім. Танцівниця була безсоромно розмальована, нахабно зиркала на студентів великими чорними очима і відверто звабливо усміхалася. Жінка виявилася страшенно самовпевненою і розмовляла з доктором Тайреллом (якого це неабияк розважало) таким панібратським тоном, наче він був її сп’янілим залицяльником. Вона страждала від хронічного бронхіту і стверджувала, що він заважає їй виконувати службові обов’язки.

— Я й гадки не маю, звідкіля він узявся, чес-слово. Я в житті ні разу не хворіла. Ану подивіться на мене й самі побачите.

Вона закочувала очі до неба, махала до юнаків намальованими віями й зблискувала жовтими зубами. Розмовляла жінка на кокні, але з такою вдаваною шляхетністю, що після кожного слова хотілося сміятися.

— Це називають зимовою застудою, — серйозно озвався доктор Тайрелл. — Чимало старших жінок її підхопили.

— Ну, а я ніколи не хворіла! Хіба ж можна казати таке леді. Ніхто ніколи не називав мене старшою жінкою.

Танцівниця витріщила очі й нахилила голову набік, дивлячись на лікаря з невимовною лукавістю.

— Це головний недолік нашої професії, — озвався лікар. — Доводиться забути про галантність.

Жінка взяла рецепт і востаннє звабливо усміхнулася.

— Ви ж прийдете подивитися, як я танцюю, дорогенький, еге ж?

— Безумовно прийду.

Він подзвонив у дзвоник, викликаючи наступного пацієнта.

Утім, загальне враження від того, що тут відбувалося, не нагадувало ні трагедію, ні комедію. Його взагалі складно було описати, таким заплутаним і різноманітним воно виявилося: сміх і сльози, щастя і горе; життя тут було часом нудним, а іноді цікавим чи байдужим. Усе залежало від твого власного погляду: траплялися неспокійні миті, хвилини пристрасті й похмурості, бувало сумно і весело, а іноді буденно; життя в лікарні було простим і складним водночас, радість обіймалася з журбою;