Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

кімнаті було тісно від близької присутності потойбічної, жахної смерті. Філіп відчув страх, який був колись його найближчим другом. Він спробував змусити себе почитати, але раптом розпачливо відкинув підручник. Його непокоїла цілковита марність щойно скінченого життя. Байдуже, живий Кроншоу чи помер. Нічого не змінилося б, навіть якби він ніколи не жив. Філіп подумав про молодого письменника; довелося докласти зусиль, аби уявити його струнким, із легкою ходою і копицею волосся на голові, веселим і повним сподівань. Філіпове життєве правило робити все, що хочеться, але пам’ятати про поліціянта за рогом не надто допомогло в цій ситуації: саме через те, що Кроншоу його дотримувався, письменникове існування виявилося таким нікчемним. Схоже, не слід довіряти інстинктам. Філіп зачудувався і запитував себе: чи є якийсь інший життєвий закон, якщо цей виявився марним, і чому люди поводяться так, а не інакше? Вони керуються своїми емоціями, які можуть бути добрими чи поганими; здавалося, лише випадок вирішує, ведуть вони до перемоги чи поразки. Життя видавалося незбагненною плутаниною. Невідома сила жене людей із місця на місце, і вони вже не бачать мети, а поспішають заради самого процесу.

Наступного ранку прийшов Леонард Апджон із невеличким лавровим вінком. Йому сподобалася думка про коронацію мертвого поета, і чоловік, не зважаючи на засудливе Філіпове мовчання, намагався приладнати вінок на лису голову, але виходило щось неоковирне. Він нагадував криса капелюха, натягнені на голову другосортного коміка з м’юзик-холу.

— Я краще покладу його на серце, — запропонував Апджон.

— Ви поклали його на живіт, — зауважив Філіп.

Апджон криво посміхнувся.

— Лише поет знає, де в іншого поета серце, — виголосив він.

Вони повернулися до вітальні, і Кері відзвітував про підготовку до похорону.

— Сподіваюся, ви не шкодуєте грошей. Мені б хотілося, щоб за катафалком їхала вервечка порожніх карет, а на головах у коней хиталися високі плюмажі. І нехай буде якомога більше плакальників із довгими стрічками на капелюхах. Мені подобається уявляти всі ці порожні карети.

— Вочевидь, платити за похорон доведеться мені, а у мене зараз немає зайвих грошей, тож я намагаюся організувати все якомога скромніше.

— Мій любий друже, чому б вам тоді не влаштувати йому жебрацький похорон? У цьому було б щось поетичне. Ви точно маєте міщанський інстинкт.

Кері трохи зашарівся, але не відповів, і наступного дня вони з Апджоном їхали за катафалком у винайнятій Філіпом кареті. Лоусон не зміг прийти, але надіслав вінок, а Кері купив ще кілька, щоби труна не здавалася голою.

На зворотному шляху кучер нещадно підганяв коней. Філіп страшенно змучився і незабаром заснув. Розбудив його голос Апджона.

— Нам пощастило, що вірші ще не опублікували. Гадаю, варто трохи притримати їх; я напишу передмову. Дорогою на кладовище я вже почав обдумувати її. Вірю, що мені вдасться щось по-справжньому гарне. Хай там що, спочатку я напишу статтю у «Сетердей».

Філіп не відповів, і запанувала тиша. Нарешті Апджон озвався:

— Хоча мудріше буде не публікувати статтю одразу. Я збираюся написати у якийсь із щомісячних журналів, а потім видати її як передмову.

Філіп почав слідкувати за щомісячною пресою і за кілька тижнів прочитав статтю. Вона стала невеличкою сенсацією, й уривки з неї надрукували в кількох газетах. Це була чудова стаття, вона не могла похизуватися біографічністю, адже ніхто точно не знав про молоді роки Кроншоу, але була витонченою, ніжною та красномовною. Леонард Апджон у звичному вибагливому стилі чарівно зобразив життя Кроншоу у Латинському кварталі, де чоловік вів бесіди і писав вірші. Кроншоу перетворився на мальовничу особистість, англійського Верлена. Пишномовні речення Леонарда Апджона додавали печальній смерті поета в убогій кімнатці у Сохо якоїсь піднесеної гідності й зворушливої величі. Із чарівною скромністю, що натякала на великодушність автора статті, оповідалося про його спроби відвести поета до порослого жимолостю будиночка серед розквітлих садів. А ще там ішлося про брак співчуття у бездушних людей, котрі (хоча й з добрими намірами) натомість перевезли поета до вульгарної заможності Кенсінґтона! Леонард Апджон розповідав про Кенсінґтон зі стриманим гумором, якого вимагала вірність лексиці сера Томаса Брауна. Автор із тонкою іронією писав про останні тижні життя Кроншоу, про те, як він терпляче змирився з незграбним студентом, котрий, бажаючи допомогти, сам призначив себе сестрою милосердя, і про жалюгідну обстановку, до якої потрапив богоподібний волоцюга, безнадійно застрягнувши серед міщан. «Краса із попелу» — цитував пророка Ісайю Апджон. Поет-вигнанець помер, потрапивши у пастку вульгарних розкошів — справжній тріумф іронії. Леонардові Апджону це нагадало про Ісуса Христа поміж фарисеями, а ця аналогія дозволила написати ще один вигадливий абзац. Потім автор розповів, як його друг — його гарні манери не дозволяли назвати ім’я цього друга, на людину з такою вишуканою фантазією можна було лише натякнути — поклав на серце мертвому поетові лавровий вінок; чарівні руки мерця неначе з чутливою жагою спочивали на Аполлоновому листі, що приголомшував ароматом мистецтва, а кольором своїм затьмарював привезений смаглявими моряками з різнобічного, таємничого Китаю нефрит. Задля захопливого контрасту стаття закінчувалася описом пересічного, прозаїчного, міщанського похорону чоловіка, якого слід було поховати або як принца, або як жебрака. Це був коронний удар, остаточна перемога міщанства над мистецтвом, красою та нематеріальними цінностями.

Леонард Апджон ніколи не писав краще. Його стаття була дивом, сповненим шарму, вишуканості та співчуття. Він цитував у ній найкращі вірші Кроншоу, тож коли книжка нарешті вийшла друком, сенсу в цьому вже було небагато; однак автор статі неабияк покращив своє становище. Раніше він видавався читачеві дещо відчуженим, однак ця стаття була сповнена теплої людяності, яка нікого не залишила байдужим.

86

Навесні Філіп закінчив робити перев’язки в амбулаторії і став працювати зі стаціонарними хворими. На цій посаді він пробув півроку. Щоранку він обходив палати, спочатку чоловічі, потім жіночі разом із терапевтом, який працював у лікарні; Кері робив записи до історії хвороби, займався тестами, а вдень допомагав медсестрам. Двічі на тиждень черговий терапевт приводив із собою невеличку групу студентів, оглядав хворих і роздавав указівки. Ця робота, на відміну від попередньої в амбулаторії, була позбавлена постійних змін і тісного контакту з життям, однак Кері тут багато чого навчився. Він добре ладнав із пацієнтами і йому лестило, що люди не приховують свого задоволення від спілкування з ним. Кері не надто співчував стражданням хворих, однак пацієнти йому подобалися; а завдяки тому, що він не прибирав пихатого вигляду, подобався усім більше за інших службовців. Філіп був приємний у спілкуванні, умів підбадьорити і ставився до кожного дружньо. Як і