Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем
Незабаром Філіпові пощастило, і він знайшов собі друга. Якось уранці лікарняний терапевт дозволив йому оглянути нового пацієнта; сівши біля його ліжка, Філіп узявся записувати подробиці до «картки». Із неї він дізнався, що хворий працює журналістом; це був сорокавосьмирічний чоловік із незвичним для місцевих пацієнтів ім’ям — Торп Ательні. Чоловік страждав від різкого нападу жовтяниці, але симптоми були нечіткими, і, вирішивши за ним поспостерігати, лікар поклав хворого до шпиталю. На численні Філіпові запитання, які той старанно ставив, пацієнт відповідав приємним голосом, й одразу ставало зрозуміло, що перед вами освічена людина. Важко було сказати щось про зріст чоловіка, адже він лежав у ліжку, але невелика голова і маленькі руки підказували, що він нижчий за інших. Філіп мав звичку розглядати руки різних людей, і руки Ательні зачудували його: вони були мініатюрними, з довгими загостреними пальцями і гарними рожевими нігтями; шкіра була м’якенькою і до хвороби вражала своєю білістю. Пацієнт склав руки на ковдрі, одну з них він трохи витягнув, стиснувши середній та підмізинний пальці, і, розмовляючи з Філіпом, задоволено розглядав власні кисті. Приховуючи посмішку, Кері подивився на чоловікове обличчя. Попри хворобу, воно залишалося привабливим: чоловік мав сині очі, шляхетно окреслений ніс, гачкуватий, дещо агресивний, але не грубий, та загострену сиву борідку. Чоловік трохи полисів, однак видно було, що мав гарні м’які кучері, які не стриг коротко.
— Бачу, що ви журналіст, — зауважив Філіп. — Для яких газет пишете?
— Для всіх. Вам не вдасться знайти газету без моєї статті.
Біля ліжка лежала якась газета, і чоловік, узявши її, показав оголошення. Назву добре відомої Філіпові фірми надрукували великими літерами: Лінн і Седлі, Реджент-стрит, Лондон, а нижче меншим, але досить поважним шрифтом додали наче догму: «Прокрастинація — крадіжка часу». Ще нижче ставили запитання, що дивувало своєю розсудливістю: «Чому б не замовити сьогодні?» Великі літери, наче крики совісті в душі вбивці, повторювали: «Чому?» А потім жирним шрифтом: «Тисячі пар рукавичок від найкращих світових виробників за вражаючими цінами. Тисячі пар панчіх від найповажніших фірм на світі із сенсаційними знижками». І знову вигулькувало запитання, нагадуючи кинуту рукавичку зі списку: «Чому б не замовити сьогодні?»
— Я представник «Лінна і Седлі» у пресі. — Чоловік легенько змахнув своєю тендітною рукою. — Ось до чого опустився…
Філіп продовжував ставити звичні запитання, деякі через усталений порядок, а інші хитромудро вигадані, щоби змусити хворого повідомити про себе речі, які він, можливо, хотів приховати.
— Ви коли-небудь жили за кордоном? — поцікавився Кері.
— Я одинадцять років провів в Іспанії.
— І чим ви там займалися?
— Працював секретарем англійської водопостачальної компанії в Толедо.
Філіп пригадав, що Клаттон кілька місяців жив у Толедо, і відповідь журналіста змусила хлопця подивитися на нього з цікавістю; утім, йому здавалося непристойним виказувати свою допитливість: між пацієнтом у шпиталі та лікарями повинна існувати дистанція. Закінчивши огляд, Кері пішов до інших ліжок.
Хвороба Торпа Ательні не була серйозною, і попри жовту шкіру, незабаром чоловік почувався значно краще: у лікарняному ліжку він залишався тільки тому, що терапевт вважав за необхідне поспостерігати за ним, поки результати аналізів не повернуться до норми. Одного дня, увійшовши до палати, Філіп помітив, що Ательні читає книжку з олівцем у руках. Коли він підійшов до ліжка, хворий відклав її.
— Дозвольте подивитися, що ви читаєте, — попросив Кері, бо ніколи не минав книжку, не погортавши її.
Він узяв до рук збірку іспанської поезії — це були поеми Святого Івана від Хреста[285]; коли він розгорнув її, з книжки випав аркуш паперу. Філіп підняв його і помітив, що на ньому теж написані вірші.
— Хочете сказати, що прикрашаєте своє дозвілля написанням поезії? Найнедоречніше заняття для хворого в лікарні.
— Я намагався перекласти дещо. Ви знаєте іспанську?
— Ні.
— Ну, але про Святого Івана від Хреста вам чудово відомо, чи не так?
— Чесно кажучи, ні.
— Він був іспанським містиком. Один із найкращих поетів на всі часи. Гадаю, його варто перекласти англійською.
— Можна подивитися на ваш переклад?
— Це лише перші нариси, — попередив Ательні, але похапцем віддав Філіпові листок: йому страшенно кортіло, щоби хтось прочитав.
Слова були написані олівцем, гарним, але дивним почерком, схожим на готичне письмо.
— Скільки часу ви витрачаєте, щоб так писати? Це надзвичайно.
— Не розумію, чому б не писати гарним почерком.
Філіп прочитав першу строфу:
Якось темної ночі,
Палаючи в вогні кохання,
О, красна доле!
Ніким не помічений рушив,
І дім мій поринув у спокій…
Кері допитливо подивився на Торпа Ательні. Він сам не розумів, чи соромиться цього чоловіка, чи тягнеться до нього. Йому здалося, що хворий тримається з ним дещо зверхньо, і він зашарівся, збагнувши, що може здатися Ательні смішним.
— Яке у вас незвичне прізвище, — озвався він, щоб не мовчати.
— Це старовинне йоркширське прізвище. Колись голові нашого роду не вистачало дня, щоб верхи об’їхати свої угіддя, але могутність залишилася в минулому. Мої пращури витратили все на розпусних жінок і розгнузданих коней.
Ательні був короткозорим і, розмовляючи, пильно вдивлявся в обличчя своєму візаві. Він узяв до рук збірку віршів.
— Вам слід навчитися читати іспанською, — сказав він. — Це шляхетна мова. Не така медоточива, як італійська: італійська — мова тенорів і шарманщиків, однак у ній є велич. Вона не дзюркотить, як струмок у садку, а бурхливо вирує, наче могутня ріка під час повені.
Ця пишномовність насмішила Філіпа, але він мав схильність до риторики, тож із задоволенням слухав Ательні, котрий красномовно і із завзяттям оповідав про насолоду від читання «Дон Кіхота» в оригіналі та романтичну, прозору, пристрасну музику чарівника Кальдерона[286].
— Я мушу продовжувати обхід, — незабаром зізнався юнак.
— Ох, перепрошую, я геть забув. Я скажу своїй дружині, щоб вона принесла фотографію Толедо, і покажу її вам. Як матимете нагоду, заходьте — побалакаємо. Ви навіть не уявляєте, як мені приємно.
Протягом кількох наступних днів Філіп знаходив вільну хвилинку, щойно випадала нагода. Їхня дружба з журналістом міцнішала. Торп Ательні був гарним оратором. Він не казав нічого геніального, але розмовляв із таким натхненням та палкою жвавістю, що запалював уяву слухачів. Філіп, котрий так часто жив у
