Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

Філіп не відповів, лише ледь помітно здвигнув плечима. Подивившись на нього, Кроншоу тихенько засміявся.

— Не дивіться на мене так розгнівано, любий. Я чудово знаю, що ви намагаєтеся зробити для мене все можливе. Нехай лікар мене огляне, раптом він допоможе, і це принаймні заспокоїть вас. — Чоловік перевів погляд на Апджона. — Ви клятий дурень, Леонарде. Навіщо ви непокоїте хлопця? У нього й так через мене безліч справ. А ви для мене не зробите нічого, хіба напишете про мене гарненьку статтю після моєї смерті. Чи я вас не знаю.

Наступного дня Філіп пішов до доктора Тайрелла. Йому здавалося, що чоловіка зацікавить ця історія, і щойно у лікаря з’явився вільний час, той вирушив із Кері до Кеннінґтона. Але там він лише підтвердив Філіпові слова. Безнадійний випадок.

— Якщо хочете, я заберу його до шпиталю, — запропонував доктор Тайрелл. — Йому дадуть окрему невеличку палату.

— Ніщо не змусить його туди поїхати.

— Знаєте, він може померти будь-якої миті або знову підхопити запалення легень.

Філіп кивнув. Доктор Тайрелл дав йому кілька порад і пообіцяв навідатися знову, якщо буде потрібно. Він залишив свою адресу. Повернувшись назад, Філіп виявив, що Кроншоу спокійнісінько читає. Він не завдав собі клопоту поцікавитися, що сказав лікар.

— Тепер ви задоволені, любий хлопче? — поцікавився письменник.

— Гадаю, ніщо не змусить вас прислухатися до Тайреллових порад.

— Ніщо, — усміхнувся Кроншоу.

85

Минуло близько двох тижнів, і Філіп, повернувшись якось увечері додому після роботи в шпиталі, постукав у двері кімнати Кроншоу. Відповіді не було, тож він зайшов досередини. Чоловік лежав на боці, підібгавши ноги, і Філіп кинувся до ліжка. Він не знав, чи спить письменник, чи страждає від чергового нападу роздратування, але здивовано побачив, що у хворого відкритий рот. Кері доторкнувся до його плеча і вражено скрикнув. Потім запхав руку під сорочку Кроншоу, щоб послухати серце; він не знав, що робити; чув колись, що так помирають, і почувався безпомічним, але схопив дзеркальце і притулив чоловікові до рота. Залишатися наодинці з Кроншоу було страшно. Капелюха і пальто він досі не зняв, тому побіг сходами на вулицю, зупинив кеб і наказав мчати на Гарлі-стрит. Доктор Тайрелл був на робочому місці.

— Послухайте, чи не погодитеся ви одразу поїхати зі мною? Здається, Кроншоу помер.

— Якщо це правда, мій приїзд не надто допоможе, еге ж?

— Я буду страшенно вдячний, якщо ви поїдете. Кеб чекає біля дверей. Нам знадобиться лише півгодини.

Тайрелл надягнув капелюх. У кареті він поставив Філіпові кілька запитань.

— Зранку, коли я йшов на роботу, він виглядав не гірше, ніж зазвичай, — пояснив той. — А зараз, увійшовши, я був приголомшений. Подумайте тільки, він помер, а поруч нікого не було… Як гадаєте, він знав, що помирає?

Кері пригадав слова Кроншоу і замислився, чи охопив чоловіка перед смертю невимовний жах. Він уявив себе у такій ситуації: знати, що це невідворотно, а поруч немає нікого, жодної живої душі, яка підтримала б підбадьорливим словом, коли хворий божеволіє від страху.

— Ви неабияк засмутилися, — зауважив доктор Тайрелл і подивився на Кері своїми яскравими синіми очима. Погляд його був сповнений співчуття. Побачивши Кроншоу, лікар сказав:

— Він, мабуть, помер кілька годин тому. Припускаю, це сталося уві сні. Таке частенько буває.

Тіло здавалося якимось висхлим і непристойним. У ньому не залишилося нічого людського. Доктор Тайрелл кинув на нього холоднокровний погляд і автоматично витягнув годинник.

— Ну, що ж, мені час. Я надішлю свідоцтво про смерть. Сподіваюся, ви знаєте, як повідомити його родичам.

— Гадаю, у нього нікого немає, — озвався Філіп.

— А як щодо похорону?

— Ох, я про це подбаю.

Доктор Тайрелл швидко глипнув на нього і замислився, чи не запропонувати йому кілька фунтів. Про стан Філіпових фінансових справ він нічого не знав: а раптом той легко може дозволити собі такі витрати й образиться через його пропозицію.

— Гаразд, повідомте мені, якщо я можу чимось допомогти, — нагадав доктор.

Вони вийшли й попрощалися біля дверей. Філіп вирушив на пошту, аби надіслати телеграму Леонардові Апджону, а потім зазирнув до похоронного бюро, яке минав щодня дорогою на роботу. Кері часто звертав увагу на три слова, вишитих срібною ниткою на чорній тканині, що прикрашала вітрину зі зразками двох трун: «Економія, Швидкість, Порядність». Вони завжди його веселили. Господар похоронного бюро був невисоким гладким євреєм у чорному костюмі з довгими та масними чорними кучерями й великим діамантом на м’ясистому пальці. Він зустрів Філіпа, дивуючи своєю поведінкою, — сумішшю природної крикливості та професійної стриманості. Чоловік одразу помітив безпомічність молодика й пообіцяв негайно прислати жінку, яка подбає про всі необхідні обряди. Він пропонував влаштувати розкішний похорон, і Кері соромився, що чоловік вважатиме його відмову звичайною скупістю. Торгуватися щодо похорону було гидко, тож Філіп погодився на всі витрати, які не надто міг собі дозволити.

— Я чудово розумію, сер, — казав єврей, — що ви не хочете нічого показного (я й сам не прихильник хизувань), але бажаєте гідно поховати джентльмена. Довірте цю справу мені, я влаштую все якомога дешевше і не забуду про пристойність і вишуканість. Хіба ж я можу запропонувати вам щось більше?

Філіп повернувся на вечерю додому, і, поки він їв, прийшла жінка, що мала подбати про тіло. Незабаром принесли телеграму від Апджона:

«Безтямно приголомшений і засмучений. Шкода не зможу сьогодні прийти. Вечеряю в гостях. Рано-вранці у вас. Найглибші співчуття. Апджон»

Минуло ще кілька хвилин, і жінка постукала у двері вітальні.

— Я вже закінчила, сер. Хочете подивитися на нього і перевірити, чи все гаразд?

Філіп пішов за нею назирці. Кроншоу лежав горілиць із заплющеними очима й благочестиво згорнутими на грудях руками.

— Годиться покласти кілька квіточок, сер.

— Я принесу їх завтра.

Жінка задоволено подивилася на тіло. Вона впоралася зі своєю роботою і тепер розсукала рукави, зняла фартух і надягла капор. Філіп поцікавився, скільки він їй винен.

— Розумієте, сер, дехто дає мені два з половиною шилінги, а хтось — п’ять.

Філіпові соромно було давати їй менше, ніж п’ять шилінгів. Жінка стримано подякувала, адже він зазнав такого горя, і пішла. Кері повернувся до вітальні, прибрав за собою недоїдки і взявся читати «Хірургію» Волшема[284]. Справа просувалася повільно. Філіп надзвичайно нервував. Коли на сходах почувся якийсь звук, він підскочив — серце шалено загупало. Його лякала думка про сусідню кімнату, де раніше був чоловік, а тепер немає нічого. Тиша здавалася живою, наче в ній ворушилося щось загадкове; у