Тягар пристрастей людських - Сомерсет Вільям Моем

Доктор Тайрелл у жвавому настрої рвучко заходив до кабінету. Він трохи нагадував клоуна, котрий вистрибує на арену цирку з вигуком: «А ось і ми!» Здавалося, увесь його вигляд каже: «Який сенс у цих хворобах? Я вас швиденько вилікую». Лікар сідав, запитував, чи чекають на нього старі пацієнти, швидко оглядав їх, примруживши очі, а обговорюючи симптоми, не забував пожартувати (над його жартами від душі реготали всі помічники, а лікар зі шпиталю теж сміявся, але засудливо зиркав на практикантів, наче вважаючи, що їм веселитися не годиться), зауважував, що погода сьогодні чудова чи спекотна, а потім дзвонив швейцарові і просив привести нових пацієнтів.

Вони заходили по черзі й підходили до стола, де сидів доктор Тайрелл. Це були літні чоловіки, молоді чоловіки й чоловіки середніх років, здебільшого робітники: вантажники з доків, візники, трудяги із заводів, шинкарі; однак деякі були охайніше вбрані і, вочевидь, займали вищу посаду — начальника, продавця, службовця чи когось такого. На таких людей доктор Тайрелл дивився з підозрою. Часом вони вбиралися в потертий одяг, намагаючись видати себе за бідняків; але лікар мав натреноване око і запобігав тому, що вважав шахрайством; іноді він відмовлявся оглянути тих, хто, на його думку, міг добре заплатити за медичну допомогу. Найчастіше обдурити його намагалися жінки, але вони діяли значно незграбніше. Могли вдягнути пальто і спідницю, що вже перетворилися на лахміття, але забували зняти з пальців каблучки.

— Якщо ви можете дозволити собі носити прикраси, то можете дозволити й лікаря. Цей шпиталь — благочинна організація, — казав доктор Тайрелл.

Він віддавав назад талон і кликав наступного.

— Але я маю талон.

— Мене ваш талон анітрохи не цікавить, йдіть собі. Ви не маєте права приходити й красти час, необхідний справжнім біднякам.

Пацієнтка, розгнівано насупившись, похмуро йшла геть.

— Вона неодмінно напише листа в газету про неподобства у лондонських шпиталях, — усміхаючись, припускав доктор Тайрелл, брав наступний папірець і проникливо дивився на хворого.

Здебільшого пацієнти вважали, що шпиталь — державна установа, яку вони утримують своїми податками, і приймали медичну допомогу як належне. Гадали, що терапевту, котрий витрачає на них свій час, платять мільйони.

Доктор Тайрелл давав кожному зі студентів оглянути одного хворого. Помічник відводив пацієнта до однієї з внутрішніх кімнат (вони були меншими, і в кожній стояла кушетка, накрита чорним покривалом із кінського волосу); там він ставив різноманітні запитання, слухав легені та серце, пальпував печінку, записував усе в лікарняний бланк, подумки ставив діагноз, а потім чекав, поки прийде доктор Тайрелл. Закінчивши оглядати чоловіків, той заходив у супроводі натовпу студентів, а помічник читав йому те, що дізнався. Терапевт ставив кілька запитань, а потім сам оглядав хворого. Якщо можна було почути щось цікаве, він дозволяв студентам скористатися стетоскопами: часто можна було побачити хворого з двома-трьома пристроями на грудях і ще кількома на спині, а інші майбутні лікарі нетерпляче чекали своєї черги. Хворий стояв серед них трохи розгублено, але йому завжди подобалося опинитися в центрі уваги; він знічено слухав, як доктор Тайрелл розпинається про його випадок. Кілька студентів ще раз слухали його, щоб розпізнати описані лікарем шуми чи хрипи, а потім хворому дозволяли одягнутися.

Оглянувши різноманітних хворих, терапевт повертався до великого кабінету і знову сідав за стіл. Він запитував у студента, котрий опинявся поруч із ним, що б той виписав останньому пацієнтові. Студент називав кілька ліків.

— Справді? — перепитував доктор Тайрелл. — Що ж, це принаймні щось новеньке. Не думаю, що ми поспішатимемо.

Після цих слів студенти завжди сміялися, а терапевт, радіючи власному непересічному гумору, виписував зовсім не те, що пропонував студент. Якщо їм траплялися два абсолютно однакових випадки і студент пропонував другому хворому такі ж ліки, як першому, лікар вправлявся у неабиякій вигадливості й виписував щось інше. Іноді, знаючи, що аптекарі працюють не покладаючи рук і віддають перевагу готовим лікам чи добре відомим у лікарні мікстурам, які пройшли перевірку часом, чоловік розважався, виписуючи вигадливі рецепти.

— Задамо аптекареві задачу. Якщо ми завжди виписуватимемо mist: alb:[278], він втратить навички.

Студенти реготали, а лікар, задоволений своїми жартами, обводив їх поглядом. Потім він знову брався за дзвіночок, і коли швейцар зазирав у двері, казав:

— Будь ласка, старих пацієнток.

Поки швейцар заводив їх до кімнати, доктор Тайрелл відкидався на стільці й базікав із другим лікарем. Заходили пацієнтки — вервечка анемічних пишноволосих дівчат, які погано перетравлювали несмачну й непоживну їжу та мали бліді вуста; товсті й худі тітоньки, що передчасно постарішали від частих пологів, з хронічним кашлем; жінки, що страждали від тієї, іншої чи ще якоїсь хвороби. Доктор Тайрелл і його терапевт швидко оглядали їх. Час минав, і повітря в тісній кімнаті важчало. Терапевт дивився на годинник.

— Скільки сьогодні нових пацієнток? — цікавився він.

— Здається, чимало, — відповідав лікар.

— Тоді нам краще покликати їх усередину. Ви продовжуйте оглядати старих.

Заходили нові пацієнтки. Якщо чоловіки найбільше страждали через алкоголізм, то жінки — через погане харчування. Приблизно о шостій годині лікарі закінчували роботу. Філіп, виснажений від того, що годинами стояв, дихав затхлим повітрям й уважно слідкував за оглядами, йшов разом із іншими практикантами випити чаю в медичному інституті.

Виявилося, що робота надзвичайно цікава. Він бачив саму суть людей, а це найбільше цікавить митця. Філіп здригався від хвилювання, коли уявляв себе скульптором, а хворих — глиною у власних руках. Зачудовано здвигаючи плечима, він згадував своє життя в Парижі, сповнене думок про кольори, відтінки, пропорції і ще бозна-що, з метою створити щось гарне: безпосередній контакт із чоловіками і жінками дарував відчуття раніше невідомої йому влади. Кері ніколи не втомлювався дивитися на їхні обличчя та слухати їхні слова; вони заходили кожен по-особливому: один — незграбно човгаючи, інший — пританцьовуючи, хтось тяжко волочив ноги, а дехто сором’язливо тупцював. Часто, подивившись на них, можна було здогадатися, чим вони займаються. Доводилося вчитися ставити запитання так, щоб їх розуміли; дізнаватися, про що майже всі брешуть і як усе ж довідатися правду. Можна було побачити, як по-різному люди сприймають одну й ту ж новину. Одні сміються й жартують, почувши небезпечний діагноз, а інші впадають у глухий відчай. Виявилося, що цих людей Філіп соромиться менше, ніж усіх, із ким спілкувався раніше. Він відчував до них… ні, не співчуття, бо співчуття супроводжується зверхністю, але з ними