Останні орли - Михайло Петрович Старицький
Але як знайти його, як добитися до нього? Немає в неї нi охоронного листа, нi вiрних супутникiв; одразу ж на кордонi її схоплять ляхи i, в кращому разi, вiдiшлють назад, до батька. А якби їй i пощастило пробратися через польськi форпости, скiльки б небезпек чигало на неї у вирi повстання! Якщо вже Найда покинув монастир, то, значить, терпець увiрвався, значить, злоба лядська виявилась тепер на повну силу. Але що їй небезпеки? Що навiть сама смерть у порiвняннi з цiєю страшною, нестерпною розлукою! Так: один вихiд — втекти звiдси. Але як?» — охоплена тривожними думками, Дарина все далi й далi заглиблювалася в лiс. Розпач у її душi змiнювався надiєю на порятунок, а надiя знову поступалася мiсцем розпачу.
Нарештi, втомлена й розбита, дiвчина сiла спочити край глибокого урвища. її охопила якась дивна байдужiсть… Сонце вже давно хилилося до заходу й заливало розтопленим золотом зубчастi верхiвки лiсу, що збiгав схилом яру. Довго так сидiла Дарина, охоплена апатiєю, коли раптом десь позаду пролунав чоловiчий голос. Дiвчина виразно почула своє iм’я.
Вона здригнулась i миттю схопилася на ноги, збагнувши, що зустрiч з незнайомою людиною в цiй глухiй пущi, далеко од домiвки, не вiщує нiчого доброго. Iз застиглим вiд жаху серцем Дарина оглянулась i побачила високого на зрiст чоловiка в полатанiй одежi, з торбою через плече. Смагляве обличчя жебрака, з розкуйовдженим чорним волоссям i одним оком, здалося дiвчинi знайомим.
— Добрий вечiр, ясновельможна панно, — промовив жебрак, шанобливо вклоняючись. — Злякалася? Не впiзнала? Не лякайся: тобi нас боятися нема чого.
— Не впiзнала, хоча твоє обличчя знайоме менi, — вiдповiла здивована Дарина, — я десь тебе бачила.
— Авжеж, бачила, та й, либонь, не один раз: i в Лаврi, i на великих дорогах. Був я i в тебе на хуторi, — пам’ятаєш, навеснi з побратимами, ще про справи лядськi розповiдали й панна почастувала нас?
— Навеснi? Так-так, — спроквола мовила Дарина, пригадавши, як до неї приходили п’ятеро гайдамакiв, розповiдали про польськi справи, про Найду; тепер її страх де й подiвся, а в серцi заворушилася радiсна надiя почути вiд жебрака щось певне про коханого. — Але ж ти, здається, був на однiй нозi, — сказала дiвчина.
— Був i на однiй, i на двох, як зручнiше, — усмiхнувся жебрак.
— Звiдки ж теперечки?
— Iду з польської України до тебе, ясновельможна панно.
— До мене? — здивувалася Дарина.
— Атож! До тебе послав мене один значний козак i звелiв передати тобi ось цю рiч, — жебрак витяг з-за пазухи чотки з чорного дерева з пiдвiшеним до них великим залiзним хрестом. Дарина здригнулась i тихо скрикнула… Цi чотки вона бачила не раз на грудях у Найди.
Жадiбно вихопивши чотки з рук жебрака, дiвчина мимоволi припала до них губами.
Чотки являли собою разок круглих чорних намистин, на кожнiй з яких були вирiзанi прапори й сурми запорозькi та iм’я одного iз вiдомих лицарiв України, починаючи вiд Наливайка i кiнчаючи iменами славних гайдамакiв останнiх рокiв. На кiнцi цього разка висiв великий залiзний хрест; з одного боку на ньому було викарбувано герб — запорозький козак з мушкетом на плечi, а з другого вирiзьблено: «В миру козак запорозький Iван Найда волею божою помре» i рiк вступу Найди до монастиря.
Даринине серце аж затремтiло вiд радостi: це вiн, вiн, коханий, подає їй звiсточку про те, що покинув монастир!
— Орле мiй, соколе мiй, життя моє, — стиха прошепотiла дiвчина, притискуючи чотки до грудей; та згадавши, що поруч стоїть Найдин посланець, вся зашарi-лась i хутко промовила: — А хто ж тобi дав їх?
— Козак якийсь, видно, значний…
— Вiн не сказав тобi свого ймення?
— Нi, тiльки дав менi їх iз словами: «Вручи це доньцi генерального обозного i скажи їй, що орел розбив свої пута…»
— А далi, далi?
— Ще додав: «Скажи, що пiднiмається страшна буря, на те й посилаю їй хрест сей, щоб вiн оберiгав її всюди…»
— А ще?
— А бiльше нiчого. Нi, нi, ще сказав, щоб панна чимось допомогла Лебедин-ському жiночому монастирю, бо там щось недобре затiвають ляхи, пiдмовляють черниць пристати на унiю, а сама iгуменя не може дати їм ради.
— А ще що?
— А ще сказав наостанку, щоб панна ждала, а чого — не сказав. При цих словах жебрака щоки Дарини вкрилися гарячим рум’янцем.
— Ну, а як же там, на Українi, що ляхи… гайдамаки? — заговорила вона швидко, намагаючись приховати вiд жебрака своє хвилювання.
— Остання година прийшла — пани, кажуть, постановили всiх попiв i благочестивих християн вирiзати; але це їм не вдасться: усi гайдамаки збираються до одного коша. Подейкують, що замурований у Печерах лицар Найда скинув чернечу рясу i взяв козацьку шаблю. Знiметься така завiрюха, якої не бачили з часiв Богдана.
— Слава богу! А люди? Запорожцi? Та нi, стривай, ходiмо… Ти, либонь, стомився, зголоднiв… Там усе розповiси. Або нi, зажди; чи зможеш ти зробити менi одну послугу?
— Хоч десять.
— Спасибi, я