💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Олена
У четвер у 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Анна
5 липня 2024 12:37
Джеймс Олiвер просто класний автор книг. І до речі, класний сайт. Молодці
Бродяги Пiвночi (збірник) - Джеймс Олiвер Кервуд
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Читаємо онлайн Останні орли - Михайло Петрович Старицький
липи, з болiсним напруженням перебираючи можливi вiдповiдi на своє запитання, i, не знайшовши жодної задовiльної, пiшла далi. «Невже ж вiн, Найда, буде битися там один, щохвилини ризикуючи життям, а вона залишиться тут, чекаючи, коли нарештi її вiддадуть замiж за полковника? Нi, нi! В неї не вистачить сили так жити. Мучитися повсякчас, не знаючи, де вiн, що з ним, щодня ждати звiстки про його смерть у бою або страту? Нi, такої муки вона не витримає! Туди, до нього! Так, до нього! — ще раз рiшуче мовила сама собi Дарина. — Батька покине, бо який же вiн батько, коли сьогоднi вранцi мiг таке їй сказати? Авжеж, вона поїде до коханого, щоб подiлити з ним усе — i небезпеку, i смерть, i славу!

Але як знайти його, як добитися до нього? Немає в неї нi охоронного листа, нi вiрних супутникiв; одразу ж на кордонi її схоплять ляхи i, в кращому разi, вiдiшлють назад, до батька. А якби їй i пощастило пробратися через польськi форпости, скiльки б небезпек чигало на неї у вирi повстання! Якщо вже Найда покинув монастир, то, значить, терпець увiрвався, значить, злоба лядська виявилась тепер на повну силу. Але що їй небезпеки? Що навiть сама смерть у порiвняннi з цiєю страшною, нестерпною розлукою! Так: один вихiд — втекти звiдси. Але як?» — охоплена тривожними думками, Дарина все далi й далi заглиблювалася в лiс. Розпач у її душi змiнювався надiєю на порятунок, а надiя знову поступалася мiсцем розпачу.

Нарештi, втомлена й розбита, дiвчина сiла спочити край глибокого урвища. її охопила якась дивна байдужiсть… Сонце вже давно хилилося до заходу й заливало розтопленим золотом зубчастi верхiвки лiсу, що збiгав схилом яру. Довго так сидiла Дарина, охоплена апатiєю, коли раптом десь позаду пролунав чоловiчий голос. Дiвчина виразно почула своє iм’я.

Вона здригнулась i миттю схопилася на ноги, збагнувши, що зустрiч з незнайомою людиною в цiй глухiй пущi, далеко од домiвки, не вiщує нiчого доброго. Iз застиглим вiд жаху серцем Дарина оглянулась i побачила високого на зрiст чоловiка в полатанiй одежi, з торбою через плече. Смагляве обличчя жебрака, з розкуйовдженим чорним волоссям i одним оком, здалося дiвчинi знайомим.

— Добрий вечiр, ясновельможна панно, — промовив жебрак, шанобливо вклоняючись. — Злякалася? Не впiзнала? Не лякайся: тобi нас боятися нема чого.

— Не впiзнала, хоча твоє обличчя знайоме менi, — вiдповiла здивована Дарина, — я десь тебе бачила.

— Авжеж, бачила, та й, либонь, не один раз: i в Лаврi, i на великих дорогах. Був я i в тебе на хуторi, — пам’ятаєш, навеснi з побратимами, ще про справи лядськi розповiдали й панна почастувала нас?

— Навеснi? Так-так, — спроквола мовила Дарина, пригадавши, як до неї приходили п’ятеро гайдамакiв, розповiдали про польськi справи, про Найду; тепер її страх де й подiвся, а в серцi заворушилася радiсна надiя почути вiд жебрака щось певне про коханого. — Але ж ти, здається, був на однiй нозi, — сказала дiвчина.

— Був i на однiй, i на двох, як зручнiше, — усмiхнувся жебрак.

— Звiдки ж теперечки?

— Iду з польської України до тебе, ясновельможна панно.

— До мене? — здивувалася Дарина.

— Атож! До тебе послав мене один значний козак i звелiв передати тобi ось цю рiч, — жебрак витяг з-за пазухи чотки з чорного дерева з пiдвiшеним до них великим залiзним хрестом. Дарина здригнулась i тихо скрикнула… Цi чотки вона бачила не раз на грудях у Найди.

Жадiбно вихопивши чотки з рук жебрака, дiвчина мимоволi припала до них губами.

Чотки являли собою разок круглих чорних намистин, на кожнiй з яких були вирiзанi прапори й сурми запорозькi та iм’я одного iз вiдомих лицарiв України, починаючи вiд Наливайка i кiнчаючи iменами славних гайдамакiв останнiх рокiв. На кiнцi цього разка висiв великий залiзний хрест; з одного боку на ньому було викарбувано герб — запорозький козак з мушкетом на плечi, а з другого вирiзьблено: «В миру козак запорозький Iван Найда волею божою помре» i рiк вступу Найди до монастиря.

Даринине серце аж затремтiло вiд радостi: це вiн, вiн, коханий, подає їй звiсточку про те, що покинув монастир!

— Орле мiй, соколе мiй, життя моє, — стиха прошепотiла дiвчина, притискуючи чотки до грудей; та згадавши, що поруч стоїть Найдин посланець, вся зашарi-лась i хутко промовила: — А хто ж тобi дав їх?

— Козак якийсь, видно, значний…

— Вiн не сказав тобi свого ймення?

— Нi, тiльки дав менi їх iз словами: «Вручи це доньцi генерального обозного i скажи їй, що орел розбив свої пута…»

— А далi, далi?

— Ще додав: «Скажи, що пiднiмається страшна буря, на те й посилаю їй хрест сей, щоб вiн оберiгав її всюди…»

— А ще?

— А бiльше нiчого. Нi, нi, ще сказав, щоб панна чимось допомогла Лебедин-ському жiночому монастирю, бо там щось недобре затiвають ляхи, пiдмовляють черниць пристати на унiю, а сама iгуменя не може дати їм ради.

— А ще що?

— А ще сказав наостанку, щоб панна ждала, а чого — не сказав. При цих словах жебрака щоки Дарини вкрилися гарячим рум’янцем.

— Ну, а як же там, на Українi, що ляхи… гайдамаки? — заговорила вона швидко, намагаючись приховати вiд жебрака своє хвилювання.

— Остання година прийшла — пани, кажуть, постановили всiх попiв i благочестивих християн вирiзати; але це їм не вдасться: усi гайдамаки збираються до одного коша. Подейкують, що замурований у Печерах лицар Найда скинув чернечу рясу i взяв козацьку шаблю. Знiметься така завiрюха, якої не бачили з часiв Богдана.

— Слава богу! А люди? Запорожцi? Та нi, стривай, ходiмо… Ти, либонь, стомився, зголоднiв… Там усе розповiси. Або нi, зажди; чи зможеш ти зробити менi одну послугу?

— Хоч десять.

— Спасибi, я

Відгуки про книгу Останні орли - Михайло Петрович Старицький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: