Останні орли - Михайло Петрович Старицький
А вiн? Чи думає тепер про неї? Чи згадує у вирi повстання, серед небезпек, пiдступностi? О, думає, думає! Скрiзь, де б вiн не був, хоч би що трапилося з ним! Адже так, як вiн її кохає, не кохав нiхто на землi! I щоб вона його залишила, щоб вона погодилась?.. Нiколи! Там, у тiй келiї, в ту страшну хвилину господь заручив їх, i вона не покине свого нареченого нiколи! Померти з ним — щастя, тортури за нього прийняти — блаженство! З ним, з ним i на смерть!»
Дарина витерла щасливi сльози.
Але що робити з полковником? Найда далеко, вона тут сама, батькiвська воля, настирливiсть полковника, бажання самого Воєйкова… Що ж робити?
Серце дiвчини защемiло, але радiснi думки прилинули знову i заглушили її тривогу.
Тим часом небо розгорялося дедалi яскравiше, в глибинi його вимальовувалися рожевi обриси легеньких хмаринок.
Кiлька разiв Дарина лягала, кладучи втомлену голову на подушки, але заснути не могла: щастя й захоплення, що сповнювали її серце, не давали й на хвилину задрiмати.
«Ох, побачити б коханого, пригорнутися до його грудей, розповiсти, як вона страждала цi довгi мiсяцi… Нi, нi, довгi роки, бо з тiєї хвилини, коли Найда поїхав од них iз Переяслава, вона вже кохала його й журилася за ним. Розповiсти милому все, припасти до його гордого серця та так i померти разом з ним!»
Тiльки вранцi, коли сонце вже запалило верхiв’я далекого лiсу, Дарина трохи задрiмала.
Прокинулась вона вiд того, що хтось сильно термосив її за плече. З подивом i переляком дiвчина розплющила очi й побачила схилене над собою лагiдне тiтчине обличчя.
— Ото розiспалася, ледащо, — мовила з доброю усмiшкою стара, помiтивши, що її зусилля вже дали деякi наслiдки, — буджу, буджу, а вона лежить крижем, хоч з гармати стрiляй! Вставай-но швидше, ми вже з батьком давно поснiдали. Та й батько якийсь похмурий сьогоднi, слова з нього не витягнеш. Ну ж бо, поспiшай. Розкажи, як там приймали вас учора.
При цих словах Дарина вiдразу пригадала все, що сталося вчора, i щастя знову могутньою хвилею затопило її серце. Вона швидко схопилася з постелi, обняла тiтку й дзвiнко поцiлувала.
— Ге-ге, та з тобою, видно, трапилося щось незвичайне, — з ласкавою посмiшкою зауважила тiтка, здивована такою незвичною жвавiстю небоги. — Може, якогось вельможного пана в сильце спiймала чи генерала, а може, й самого князя або графа?
— Спiймала, тiтусю, спiймала не князя, а самого гетьмана!
— Бач, чого захотiла! — тяжко зiтхаючи, промовила тiтка. — Ну, вдягайся ж хутчiй: батько чекає.
Тiтка вийшла з кiмнати, а Дарина почала одягатися. Усе горiло того дня у неї в руках, на серцi було так легко, так ясно, що дiвчинi здавалося, нiби вона не ходить, а пурхає, i тiло її стало легким, мов пiр’їнка.
Хвилин через п’ять Дарина була вже готова. Радiсна й сяюча пiшла до трапезної. Тiтка кудись вийшла — на столi стояв її незакiнчений снiданок, — батько сидiв у крiслi понурий, невдоволений i читав «Петербургские ведомости», привезенi з Києва.
Дiвчина привiталася й сiла за стiл.
Кiлька хвилин пан обозний похмуро мовчав, потiм обернувся до Дарини й докiрливо сказав:
— А я тобi, дочко, ще не подякував: спасибi за розумну бесiду з паном губернатором; заробимо тепер нагороду, ох заробимо! Дарина здивовано глянула на батька.
— Не розумiєш! — похмуро вiв далi генеральний обозний. — А вчора що ти наговорила пановi губернатору: «Гайдамаки своїх не чiпають», — передражнив вiн дочку. — Га?
— То й що? Хiба це неправда, тату?
— Правда, правда… Не з усякою правдою в очi лiзь. Та й зовсiм неправда, — вигукнув вiн, вдаривши по столу кулаком. — Не гайдамака я, не розбiйник, i гайдамаки мене за свого не мають. Я — генеральний обозний вiйська її пресвiтлої царської милостi! По лiсах iз ножем не ховаюсь i добрих людей не грабую!
— I вони не грабують, вони за хрест святий iдуть!..
— Ха-ха! За хрест iдуть, — перебив дочку iз злобним смiхом обозний. — А кишенi не забувають. Розбiйники, гвалтiвники, лотри! Га! Нiякого послушенства знати не хочуть. Для них i шибеницi мало!
— Батьку, та хiба ви забули про те, що казав нам отець iгумен i вся братiя в Мотронинському монастирi? Хiба не крають вам серця страхiтливi вiстi, що їх приносять утiкачi з польської землi? Господи боже! — Дарина сплеснула руками. — Адже ж такої муки, яку терпить там нещасний люд, не терпiв ще нiхто на землi!
— Терпить, терпить! — пробурчав обозний. — Коли господь попускає, то нам, людям, мудрувати нема чого — на все його воля: отже, треба їй скоритися.
— Скоритися? — з запалом вигукнула дiвчина. — Нi, ми повиннi об’єднатися всi, всi — козаки, гайдамаки й запорожцi — i визволитись од полякiв.
— Тс! — просичав обозний, хапаючи Дарину за руку. — Схаменися, що ти верзеш? Хочеш, либонь, щоб батько твiй прогулявся на заслання? Га? Багато хто з нашої братiї вже зробив цей веселий променад.
Дарина мовчала похнюпившись, тiльки груди її високо здiймалися та на щоках горiли яскравi плями.
Обозний випустив доччину руку й заговорив уже спокiйнiше:
— Якби губернатор почув те, що ти сказала, то вже сьогоднi ми б з тобою тут не сидiли… Гей, дочко, покинь цi химери, не дивися на дурнiв, якi, певно, за канчуками скучили. Щоб я бiльше таких слiв не чув! Бач, хвилюються, галасують… А яка
