Останні орли - Михайло Петрович Старицький
— Ходiмо, потiшнi вогнi пускають, помiтять нашу вiдсутнiсть, — промовив один iз спiвбесiдникiв.
Вони пiдвелися з мiсця й рушили алеєю, що вела до палацу. Дiвчина виглянула iз своєї схованки; тепер, на тлi освiтленої алеї, перед нею виразно вимальовувалися постатi обох спiвбесiдникiв; в одному з них Дарина вiдразу ж пiзнала кошового отамана Калнишевського, а другий, на її превеликий подив, був одягнений у росiйський вiйськовий мундир, з густими еполетами i в бiлiй перуцi.
Зачекавши, поки кошовий з офiцером вiдiйшли на чималу вiдстань, Дарина вийшла iз своєї схованки й теж попростувала до палацу.
«Хто цей офiцер? Де вiн мiг навчитися так добре розмовляти по-українськи? Звiдки одержав такi докладнi вiдомостi про всi таємнi заднiпровськi справи? Чому кошовий виявляє до нього таке довiр’я i чому голос офiцера, скрипучий, рiзкий, такий знайомий їй? Де вона чула його?» — розмiрковувала Дарина, повiльно йдучи алеєю.
Тим часом ракета за ракетою злiтали в небо. За кожним удалим їх вибухом зривалися гучнi оплески. Усi гостi вийшли з зали i, розташувавшись на верандi та на лужку, розбитому перед палацом, милувалися фейерверком, який тiльки нещодавно ввiйшов у моду.
Дарина вийшла на лужок i приєдналася до товариства; в самому центрi його, на схiдцях веранди, стояв Воєйков i задоволене слухав захопленi похвали гостей. Але ракети були тiльки першим сигналом до початку фейерверка. Одразу ж на деревах, що оточували лужок, спалахнули й закрутилися велетенськi колеса, розсипаючи довкола снопи вогняних iскор, i в центрi їх засяяли щити з вензелями iмператрицi. Слiдом за цим чарiвним видовищем у рiзних мiсцях саду загорiлися бенгальськi вогнi, i вiн казково засяяв.
Незважаючи на душевне хвилювання, Дарина мимоволi замилувалася фейерверком, коли зненацька почула позад себе хрипкий голос; вона оглянулась i побачила полковника, котрий швидко пiдходив до неї.
— Шукав, — засапавшись, мовив вiн, — по всiй дистанцiї i ближнiх бастiонах, бажаючи продовжити з вами, панно, таку цiкаву й люб’язну конверсiю… Але, побачивши це захоплююче видовище, вiдкладаю її до мого приїзду до вас i тiшу себе надiєю одержати належну милостиву резолюцiю! — з цими словами полковник узяв Дарину пiд руку i, ступивши кiлька крокiв уперед, зупинився неподалiк од Воєйкова, серед сановникiв, що розташувалися пiвколом, на лужку.
З глибини саду вирвався цiлий снiп ракет i з свистом i трiскотiнням розсипався над деревами потоком дiамантових зiрок. Вибух захоплення зустрiв чудове видовище.
У цей час сходами веранди, спритно пробираючись помiж гостей, спустився лакей з невеликою тацею в руках, на якiй лежав запечатаний пакет, i, пiдiйшовши до Воєйкова, промовив неголосно, але так, що полковник, Дарина й гостi, що були поблизу, почули його слова: «Привiз гонець iз Польщi».
Воєйков нетерпляче розiрвав пакет.
Звiстка про те, що прибув гонець iз Польщi, швидко поширилася серед гостей i вiдвернула увагу товариства вiд фейерверка.
— Що? Що там? Лихi вiстi? Зiрвали сейм? Вiдкинули наказ? — почулося серед гостей.
— Бунт, заколот? — мовив полковник, ступаючи вперед.
— Нi, заспокойтеся, любi гостi, небезпеки поки що не передбачається. Пуста звiстка. Повiдомляють, що якийсь мотронинський чернець Найда скинув рясу i збирає до себе гайдамакiв!
При цих словах губернатора з Дарининих грудей вирвався глухий зойк; вона похитнулась i, напевне, упала б, якби полковник не пiдтримав її.
Усi здивовано озирнулись на дiвчину.
— Лякатися, панно, вам немає чого, — звертаючись до неї, зауважив з тонкою посмiшкою губернатор. — Росiйськi вiйська захистять нашi кордони вiд цих головорiзiв.
— На арканах усiх приведемо! — гаркнув полковник i по-молодецькому дзенькнув острогами.
Пiсля ситої вечерi з тостами й тушами, якою закiнчився пишний бал у губернатора, гостi почали роз’їжджатися. Нарештi й Дарина з батьком сiли в свiй ридван i рушили безлюдними вуличками мiстечка Печер. Спустившись лiсовою дорогою у вузьку долину, якою протiкав глибокий струмок Хрещатик, i поминувши старi мiськi вали, вони поїхали широким шляхом, що пролягав по нерiвнiй мiсцевостi; обабiч дороги час вiд часу траплялися поодинокi хати. Переправившись через греблю коло Михайлiвських млинiв на Либедi, ридван в’їхав у невеликий виселок i, пiднявшись на гору, помчав зовсiм безлюдними полями.
Обважнiлий пiсля щедрого частування генеральний обозний всю дорогу вiд Печер до свого хутора проспав, вiдкинувшись у куток ридвана, а Дарина навiть не склепила очей. Припавши до опущеного вiкна, вона жадiбно впивала в себе свiже передсвiтанкове повiтря. Конi мчали ридван, дорога швидко втiкала з-пiд колiс, вiтрець розвiвав м’якi пасма Дарининого волосся i охолоджував її розпашiле обличчя. Нi думки про слова полковника, нi тривога за майбутнє не каламутили тепер дiвочу душу: вона була свiтла й радiсна i сповнена передчуття ясного щастя, як це безхмарне небесне склепiння.
Одна дума сповнювала дiвчину невимовним щастям: Найда скинув рясу — вiн кохає її.
Приїхавши на хутiр, Дарина вiдразу пiшла в свою свiтлицю, але, незважаючи на втому, не могла заснути; вона роздяглась, погасила свiчку, розчинила навстiж вiкно й поклала голову на схрещенi на пiдвiконнi руки. Вiкно її свiтлицi виходило на захiд, i крiзь нього мрiли втопаючi в бiлому морi туману химернi плями лiсiв. Починало свiтати. З кожною хвилиною небо яснiшало дедалi бiльше; у свiтло-блакитнiй глибинi його тихо загорявся ясно-червоний вiдблиск i розливався по всьому небосхилу. I подiбно до цього нiжного вiдблиску розгорялось i вiдчуття щастя в душi дiвчини, сповнюючи вщерть її серце.
«Вiн кохає, кохає! — повторювала сама собi Дарина сотнi разiв. — Вiн покохав її з першого дня їхньої зустрiчi, а вона не знала, i не здогадувалась, i сумувала, i тривожилась… А вiн думав, що вона не любить його, i пiшов у монастир! Через неї пiшов! Нi, не через неї! — гордо вiдкинула дiвчина ганебну для козака думку. — Пiшов вiн, зневiрившись у визволеннi вiтчизни! Але тепер зневiра зникла, вiдчай змiнився надiєю: орел стрепенувся, розправив могутнi крила — вiн визволить Україну й прилетить за нею! Боже, яке щастя! Як же вона кохає його, як палко, до нестями любить! Невже це не сон, не мрiя? Невже ж це здiйсниться? Невже ж стрепенеться закатована Україна? Стрепенеться, оживе! Герой
