Король Гуцул - Сергій Дячук

Їх минуле забрало! Вони вже більше не повернуться, — сказав тихо, гладячи на колінах овечку. Старшина від цих слів наче вийшов із себе.

— Да какоє єщьо минулоє, що у вас тут твориться?

Тут втрутився офіцер і тихо заговорив, підкашлюючи.

— Успокойся, старшина. Тут на сто км нікого немає. Які бандерівці?!

А діти? А це? Добре, як скажеш. Дрова закінчились, — зауважив старшина, ніби заспокоюючись. Солдати перезернулись.

— Ну і хто піде? — спитав захриплим голосом офіцер, дивлячись на бійців. У відповідь мовчання.

— А давайте жереб тягнути, — запропонував радист, який зняв наушники, бо до того він, шукаючи хвилі, слухав рідіо Москви. Старшина тут же відповів.

— Ви що зовсім страх втратили?!

Офіцер, задумавшись, знову подивився на бійців.

— Так хто піде?

Мовчання. Тоді старшина знову, виходячи із себе, заволав.

— Что бійці, баби. Мавки налякались. Це все басні. Хорошо я піду!

Він швидко натягнув куфайку, подивився ще раз на солдат, які дивились на нього розгублено і тривожно водночас. Офіцер закашлявся.

— Так, старшина, отставіть…

— Да ладно, командір! — відповів старшина на ходу, зробивши вигляд, що посміхається, шепнувши собі під носа. — «Мавки».

На дворі була заметіль. Але в голові старшини випливали спогади з війни. Кімнати і коридори, сходи, обвуглена кладка цегли, постріли і вибухи. Він біжить, зачищаючи будинок. Через снігові замети дібрався до дровника, але в голові, в уяві, він бачив згарище під ногами і свої чоботи, уламки від будівель…

— Мавки, — він шептав собі увесь час під носа, — «мавки, тьфу, що за мура».

Набравши хапку дрів, він тут же випустив їх на землю. Перед ним стояли бліді діти у білих сорочках. Вони мовчки дивились на нього.

— Діти, звідки ви тут? — запитав він, розгублено. Потім повільно опустив піл ноги. Там лежали дрова, які він випустив з рук. Підняв голову і побачив щось таке, що його обличчя скував вираз невимовного жаху… Він кинувся тікати до хати, на ходу знявши з плечей свій ППШ і вже біля хати він відкинувся на спину і почав пальбу по дровнику на стрільбу з хати вискочили солдати і почали теж стріляти у той бік.

По тому, після стрільби, офіцер, перевіривши дровник та заносячи дрова, в куті лежав напівпритомний старшина. Через кашель офіцер заговорив до нього.

— Там нікого немає.

— Може звірина якась заскочила, — сказав перелякано радист. Старшина сидів біля стіни, схопившись за голову бубонів.

— Галюни, якась галюцинація, — за мить, ніби оговтавшись, він пробубонів, — аж в горлі пересохло.

Відкрив флягу, яка виявилась порожньою.

— Най вип’є цего, полегшає, — сказав Старий Гуцул.

Старшина жадно відпив пойла з бурдюга, звареного з цвіту шишок. Заспокоївся, витер губи рукавом куфайки, мовчки махнув вдячно старому, ліг на підлогу, вдивляючись у сволок. З двох боків було зображено, мов летять рибки. Старий ґазда, закурюючи файку.

— Це русалії. Є добрі, які оберігають худобу, оселю, а є злі.

Він подивися на радиста, який знову натягнув наушники і шукав радіохвилю.

— Вони затягують у болото. Закрий шарманку. Це воно їх сюда притягує, — гаркнув ґазда. Радиста аж перетрусило і він не чекаючи наказу офіцера вимкнув станцію. Тут почувся стук під підлогою і офіцер схопився за кобуру, натомість, старшина вже ніяк не реагував, він, закинувши руки за головою, думав про щось сво.

— Там стайня внизу, вівці.

Офіцер з недовірою подивився на старого, але сів під стіну, ніби на чеку… Ґазда продовжив свою розповідь…

І він здобув того, чого прагнув, слави. Слави у людей і грошей. Чорні Карпати узнали про Гуцула — Отамана розбійників, короля бандитів, Адріяна Туряка. У нього була ціла скриня золотих червінців і срібних грошей багато, монет із головою тура на аверсі. Але чим більше він здобував багатства, тим нещаднішим ставав, бо за гроші можна купити світ, але щастя не купиш. Гроші і слава не принесли йому щастя. Слава про Короля Гуцула ширилась краєм, але і ця слава гет не була доброю, бо ж він грабував багатих угорських купців, які переходили горами зі своїми караванами.

Він їхав між скелями зарослими імщедью зарослими смереками і колючими кущірями лісами Трансільванії і був справжнім господарем цих диких місць. Чорні брови, хижі очі, маленькі вуса і щетина на лиці, широкі перстені на пальцях рук, які уберігали його від звірів та усяких страхів. Сумки — тобівки з обох сторін, які здалека нагадували кольчугу… Вигляд у нього був дійсно, як у короля, Короля Гуцула, єк його призвали люди. Коли упав Царград султан і турки рушили з великим військом в Карпати. На Дунаї до них приєднались і волохи розбійники, отаманом яких був Адріян Гуцул.

Він іде вночі по вузькій довгій вулиці біля Чорної церкви в Брашові, переодягнений в одяг угорського купця. Заходить на заїзний двір, де його люди за столиком в глибині вже споюють гінця із Сучави, людину господаря Стефан.

— Це війн, — приречено він повторював в п’яному угарі. — По горах ревуть трембіти, гори в полонинах горять ватрами день і ніч, а горці валять скали, перекриваючи перевали для проход.

Адріян, підсівши до столика, слухав.

— А що Штефан воєвода, де він? — спитав «угорський купець». — Сидить у замку з молодою жінкою, готує місто до облоги.

— З якою жінкою? — розгублено перепитав купець і розповів, стишевши голос, що Євдокія упокоїлась восени, і що темна історія, що трапилась перед поверненням воєводи з переможного походу над…

— Чи в кінці літа чи восени ця історія трапилась? — розгублено перепитав сам себе захмелілий гінець. Говорив про версії того, що трапилось, що чутками проносились краєм тоді, але все намагались тримати у таємниці.

Адріян не слухав вже його. «Євдокія обманула його, зрадила. Він став іграшкою в руках господині», — ці думки були весь час в його голові від моменту утечі. А тепер виявляється, що він веде тьму війська паші в гори…Він кинув кошель із золотими на стіл і швидко вийшов у двір. Осідлав коня.

Турки переправились через Дунай. В ставці паша запитав у