Король Гуцул - Сергій Дячук

Княгиня подивилась на Адріяна.

— Нам вже час вертатись до господарського двору!

Адріян відвернувся і мовчки поскакав першим. І вже тоді, коли вони завернули та їхали головною дорогою, що вела до замку, тепер у літі її зверху вкривали зелені дерева, мов зеленим шатром, в яких у гніздах виспівували пташки Адріян зізнався Євдокії.

— Я скоро буду вертатись туди, — і він у сідлі повернувся у бік на схід де пасмами тягнулись до неба верхи гір, — «в свою землю — додому» Вона лише ствердно махнула головою у відповідь. Посміхнулась лагідно. Нічого не відповіла.

У великій залі замку відбувалась нарада. Господар-воєвода розмовляв із ратниками про військові приготування до чергового походу, про піхоту, яку треба набирати із селян, а вершників із міщан і так далі. В куті біля вікна у каміна сиділа господиня. Вона вишивала золотими нитками рушник, полотно було затиснене в обруч і дивилась сумно у вікно: там біля замкової криниці Адріян споряджав коня. Він підняв голову і побачив її, вона усміхнулась, натомість на обличчі Адріяна не було жодної емоції і він відвернувся. Вона далі усміхаючись розглядає його, потім знову береться до шитва, за мить кладе обруч на підвіконня, бере лютню та починає награвати мелодію. Присутні на нараді час від часу відволікаючись від своєї розмови дивляться на неї, і за мить вона починає співати свою пісню «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?» Воєвода замовчав слухаючи спів і на словах «Альбо мене пойми, альбо мене лиши!» Присутні забубоніли між собою, а воєвода встав і пішов до дверей. Євдокія перестала грати, поклала лютню на підвіконня, склавши руки на колінах у замок, мовчки дивилась на Стефана. Він вже в дверях кинув їй: «Хороша пісня». Присутні перелякано дивились на господиню, яка далі взялась за вишивку, не дивлячись на них. За мить всі вийшли із зали в слід за господарем. Вона лишилась сама.

Вже закінчувалось літо. Адріян того сонячної днини, як завжди, супроводжував княгиню-господиню в сусіднє село, де вона із жінками селянками пряла вовну. В повітрі вже був запах осені і часом подував зимний вітерець. Вона сиділа у дворі місцевої церкви в саду поруч сиділи служниці покоївки, близнючки пряли вовну, а вона вишивала рушник. Вона часто приїжджала сюди помолитись до цієї маленької мурованої збудованої, як сільський дім, церковці в супроводі гуцула, який від часу її порятунку на Різдво став, ніби її охоронцем. Адріян стояв в стороні біля церкви, спостерігаючи за нею, і вона час від часу піднімала на нього голову, обдаровуючи люблячим поглядом так, що гуцула, ніби піднімало на небо від них.

Часом вона відкладала шитво і читала із книжиці, євангелія. Коли дівчата-служниці понесли куделю в село, Адріян підійшов ближче до неї. Євдокія подивилась на нього якось проникливо і таємничо.

— Як шкода Адріян, що ти не вмієш читати. Але я обов’язково тебе навчу.

Адріян мовчав. Вона продовжила читати.

— Ні, не навчиш, я завтра тікаю із замку в гори.

Вона закрила книгу, руки ледь помітно затремтіли… Дивилась на нього розгублено. Мовчала…

— Ти віриш у Бога?

Він махнув головою і сказав.

— Я хрещений.

— Ти чув притчу про блудного сина?

Він розгублено відповів.

— Ні.

— Вона про тебе!

Євдокія знову відкрила книгу і прочитала йому. Він мовчав. Дочитавши, вони сиділи мовчки на лаві і роздивлялись церкву.

— Я люблю це місце, — сказала вона не дивлячись на Адріяна. — Тут дуже тепло.

Повіяв вітер і листя на деревах церковного подвір’я зашурхотіло. Вона закрила очі…

— В замку холодно. Мені моторошно там. Постійні війни та інтриги, а тут тепло, — вона посміхнулась і подивилася на Адріяна. Він відвернувся. Але за мить несміливо видавив із себе.

— Я заберу тебе з собою в гори.

Замовчав. Вона теж мовчала і сумно дивилась на нього.

— Я викраду тебе, і ми будемо жити там самі. Нас ніхто не знайде. Скоро сніги покриють перевали і нас ніхто не дожене…

Почався дощ і вони побігли під накриття церкви. Стояли обійнявшись. Вона поклала голову йому на груди.

— Завтра вечором я буду чекати тебе тут із конями.

Вона ствердно махнула головою і розчулено прошепотіла.

— Я кохаю тебе.

З лісу закувала сова.

— Завтра буде хороша погода. Нам вже час вертатись, — сказав Адріян. З села бігли, сміючись, служниці господині.

Старий Гуцул, видно, що засумував знову. Відпустив овечку і закурив свою люльку. Змінив тон оповіді і якось проникливо і зажурено продовжив.

Він чекав на неї із конями в умовленому місці, біля старого бука у тієї церкви біля села. Цілу ніч. Коні паслись прив’язані біля церковної брами. А він ходив садом сам не свій. Молився. В голові снували лихі думки. Сів на лаву, схопившись за голову. Заспокоївся. Став біля бука, вдивляючись у темні, ледь помітні на тлі нічного, усіяного зорями, неба, плямки гір в далині, які тягнулись через увесь небокрай.

Почало світати. Небо над Молдовою почало набувати кольору афен Він продовжував приречено чекати в саду, молився, сподіваючись, на диво, що вона таки прийде на ранок. Він притулився до дерева і вдивлявся в обрії гір, коли вже почали з’являтись перші промені дня і сонце мало ось-ось почати свою ходу небозводом, бо золотом вже світились верхи дерев на пагорбах, Адріян скочив у сідло і помчав щосили полями і лісами у зворотній бік до Валахії в землі Угровлахійські. На Волощину вже поскакав він.

Старшина перебив ґазду, голосно викрикнувши.

— Пропав боєць! Слишиш дєд!? — старий мовчав. — Пропал солдат слишиш. Ще двоє побігли його шукати. А ти нам розсказуєш всяку…

Старшина встав, повернувся спиною до ґазди.

— Так, слушай мою команду…

Ґазда тихо прошепотів: «Не знайдуть».

Старшина різко повернувся.

Что значіть не знайдуть?! Говри дєд! Зізнавайся! На бандер работаєш, Старий? — і тут йому ніби