Король Гуцул - Сергій Дячук

Сергій Дячук

КОРОЛЬ ГУЦУЛ

Роман (Казка)

Присвячую етнографам Павлу Чубинському і Миколі Зінчуку

Обкладинка

Каліграфія Віталіна Лопухіна.

Графіка Марія Тіваненко, «Північна весна Марсу»

Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш? На версі Дуная три роти ту стоять: Перва рота — турецька, Друга рота — татарська, Третя рота — волоська В Турецькій ми роті шаблями шершують, В татарській ми роті стрільбами стріляють, В Волоській ми роті Штефан воєвода, В Штефановій роті та дівонька плаче, Та дівонька плаче, плачучи повіда: «Альбо мене пойми, альбо мене лиши!» А што ми речет Штефан воєвода. «Красно дівоніце, поймил бих тебе, дівонько, Поймил бих тебе, нерівня ми єс, Лишил бих тебе, миленька ми єс, Што ми речет дівонька? Пусти мене Штефане. Скочу я у Дунай, у Дунай глибокий. А хто мене доплине, того я буду». Ніхто не доплинул красну дівоньку. Доплинул дівоньку Штефан воєвода І взял дівоньку за білую ручку. «Дівонько, душечко, миленька ми будеш». Українська народна пісня

Чернівці. Холодний вітер жене небом снігові хмари. Пуста вулиця навпроти Чернівецької чугуночної станції. У вестибюлі головного входу ліниво проходжується туда-сюди, час до часу позіхаючи поліцейський. На нього з головного куполу зі стелі і стін у художньому ліпленні, у вигляді геометризованого ліплення між орнаменту з листя і квітів, дивляться жіночі голівки і маски. Бруківкою швидко проїжджають поодинокі машини і повільніше, трусячись дорогою, старенькі тролейбуси. Безхатьки зазирають в урни, таксі припарковано в ряд у центрального входу. Біля стіни вокзалу перекурюють таксисти в очікуванні пасажирів. Над ними на фронтоні залізничного вокзалу скульптура богині Іриди — богині-вістниці! З обох боків чотири ангела. Богиня зображена з піднятою рукою. Вона, ніби привітно зустрічає гостей міста і тут же зичливо прощається із ними.

«Чернівецький модерн», — шепче собі під носа Зенон, журналіст, що тількино вигрузився із потяга, роблячи фото вокзалу на смартфон уже з протилежного боку вулиці, із зупинки.

— Пишу вірші, — звертається до нього сивий чоловік з худим лицем. Він не дивиться на Зенона, протягує листок ксерокопій, яких у нього під пахвою потріпаного плаща, на яких не було половини ґудзиків, з десяток. Зенон закашлявся від несподіванки. Бере листок до рук, бачить, що в іншій руці він тримає затиснуті в долоні дрібні купюри, відкриває гаманець, дістає десять гривень, дає чоловіку. Поет відраховує решту вісім гривень двогриневими купюрами. Зенон бере гроші і задумано читає відвертаючись. Потім знову повертається, кажучи: — Решту не тре…хороші вірші.

Але дивного чоловіка вже не було. Натомість далі вулицею з відкритого вікна будинку визирала якась стара в сірій пуховій фустці.

«Дивне місто. Поети продають за ціною ксерокопії свої вірші».

Так зустріла заїжджого журналіста із Києва столиця Буковини — місто Чернівці.

У вікні маршрутки мерехтять ілюмінацією святково прибрані до свят вітрини. На зупинці, ближче до центру, більшає людей. Башта ратуші на центральній площі впирається в небо. На вітрі коливається жовто-блакитне знамено — прапор України. Порожня маршрутка стає на кінцевій, біля парадної брами університету, в якій, ніби об’єднались західне середньовіччя та екзотика східної архітектури. Через кований паркан резидентського муру, через вишукані ажурні ковані решітки, покриті зеленою патиною, резиденція митрополитів Буковини і Далмації. Стіни оздоблені орнаментами із теракоти, вікна обрамлені білокам’яними брилами із пісковику. Із зворотнього боку, напроти запущений сквер. Старі дерева коливаються на вітрі. За ним такі ж старезні будинки, на тлі яких вирізняється на куті фасаду великий ошатний будинок з величними арками в румунському стилі впритиск до вулиці.

Читальною залою університету із червоними стінами ліниво ходять студенти, мов у дерев’яній шкатулці. Стиль, з різьби та розпису геометричної гуцульської орнаментики, домінував в оформленні дахів та стель парадних залів будівлі. Все, мов на розмитій світлині. Вмикаються і вимикаються лампи на масивних дерев’яних столах, підсвітлюючи дерев’яне різьблення різаної візерунками дерев’яної стелі.

В середині великої зали сидить сивий чоловік в окулярах. Він ні на кого не звертає увагу. Час до часу, сварячись із читачами — студентами, сусідами по столу аби вони культурніше поводились. Увесь інший час чоловік повністю занурений в читання. Гортає сторінки. Він, обкладений з усіх сторін книгами так, що його за ними майже не видно: нові і старі палітурки, стоси книг акуратно складені на його столі. Зморшки на його старечому обличчі рухаються, коли читець знаходить щось цікаве для себе і тут же швидко записує нервово собі у зошита.

— Зайдете на каву? — звертається завідувач фольклористики до заїзного кореспондента, який в цей час дрімаючи дивився у смартфоні розклад поїздів до Києва.

— Що? А, так із задоволенням, дякую, — погоджується він і заходить із жінкою до кабінету, заставленого з усіх сторін стелажами із книжками. Попивши каву обговоривши останні новини і погоду Зенон із завідувачкою вертаються назад до читальної зали, де вже не було жодного студента, лише в сердці зали, по самій її середині сидів одинокий відвідувач: Старий, який невтомно щось нотував собі до зошита.

— О, хочу Вас познайомити з тим чоловіком. Він з Довгопілля! Письменник — краєзнавець. Історик. Збирає фольклор. Надзвичайно цікава людина.

Вони підходять до столу. Чоловік і далі занурений у читання не реагує, раптово піднімає голову, мов прокинувшись від сну, і, посміхаючись, протягує руку:

— Микола Антонович! — і потім, встаючи та тиснучи руку,