Король Гуцул - Сергій Дячук

— Скільки їх? — спитав господар, перебивши Адріяна.

— Турки ведуть стотисячну армію.

Господар став ще похмурішим.

– І скорше за все на кордоні до них приєднаються волохи.

— Тобі можна вірити? — знову запитав господар і подивився Адріяну прямо у вічі. Той мовчав і за мить він запропонував гуцулу сісти за стіл, а охороні наказав вийти. Так вони просиділи деякий час, не говорячи ні слова.

Господар і його колишній слуга сиділи мовчки. До кімнати увійшла молода вродлива нова дружина воєводи вбрана у довгу розшиту золотом сукню. Господар взяв її за руку і дістав із широкого пояса череса, зробленого із грубої волової шкіри та декорованого металом, одягненому поверх сорочки, кошель із золотими. Адріян тут же відповів, стиснувши губи.

— Мені не тре гроші!

Господар усміхнувся, потім дістав з іншої кишені пояса ключ, покрутивши його в руках, махнув хлопчику служці, той миттю підбіг. Воєвода неспішно відпив вина із кубку і велів передати ключ Адріану. Поки хлопчик ніс ключ, він говорив.

— Це від церкви за селом, — замовчав сумно. — Вона там…

— Господиня сердито забрала руку і швидко вийшла з покоїв. Господар провів її очами і знову відпив червоного вина. Прошепотів задумано, ніби сам до себе, схиливши голову до столу.

— Вона так і не пробачила мені, що я без її згоди видав Олену заміж за сина московського князя…

Підняв голову, подивився на Адріяна, прорік владно.

— Прощавай, Адріян Туряк!

Забравши ключ, гуцул спішно пішов до дверей, повернувшись у дверях, попрощався з воєводою.

— Прощавай Господарю! — повернувся до дверей і тут же додав, — Волохи приєднаються до них. Май це на увазі.

Господар нічого не відповів, лише сумно усміхнувся у відповідь.

В кінці коридору, в закутку, його зустріли дві дівчини. Побачивши Адріяна, вони вийшли до нього. Дівчата виглядали переляканими: бліді з лиця і дуже худі. Вони в один голос прошепотіли, що господиня Євдокія, як ще була жива дещо просила передати йому якщо він ще колись знову з’явиться в замку. Адріян, коли вони заговорили, впізнав їх — це були покоївки-близнючки. Пролунав стукіт чобіт і вони, схопивши Адріяна за руку, повели за собою плутаними затемненими коридорами, часом підсвіченими свічками. Далі піднялись гвинтовими сходами, зрештою вони зайшли до якоїсь кімнати. Адріян став на порозі.

— Це кімната господині, зайдіть.

Він зробив крок уперед і дівчата-покоївки закрили за ним двері. Одна почала нервово говорити, склавши руки на грудя.

— У ту ніч, — запнулась вона від хвилювання і за мить знову почала — У ту ніч, коли ви мали разом втікати у гори, у світлицю, до цієї кімнати увірвались бояри з озброєними слугами. Вони погрожували їй вбити тебе, і тоді вона погодилась залишитись у замку за однієї умови.

Дівчина розплакалась і замовчала, інша продовжила розповідь.

— Вона погодилась залишитись у замку в обмін на те, що тобі, Адріян, нічого не зроблять і дадуть втекти в гори.

Адріян, ніби закам’янів, він подивився в кут кімнати господині, там біля ікони молилась монахиня, вбрана у чорне, монотонно начитуючи, молитви закривши очі.

— Це сестра Анастасія. Її господар найняв, аби вона молилась тут за душу господині Євдокії.

В кімнаті стояло невеличке дерев’яне застелене ліжко. Він зняв багатий жупан, підійшов до вікна, на широкому підвіконні лежала лютня господині. Він обережно доторкнувся до інструмента. Відкрив вікно. Одна з покоївок принесла щось у руках, протягуючи Адріяну, прошепотіла.

— Це вона тобі просила передати. Тобі, якщо ти колись…ніби знала.

Адріян взяв до рук хустину і завернуту в неї книгу, яку вона весь час носила із собою у чорній маленькій торбі із прикрашеній хрестиком із білих мушель. На верху Євангелії лежав перстень господині, який вона носила на вказівному пальці, золоте колечко із маленьким червоним рубіном. Тут одна із покоївок розридалась.

Це ми видали вас. Ми винні. Проговорились на кухні про вашу втечу…

Адріян тепер дивився на них без жодної емоції, лише роздивляючись візерунок на недошитій по краях фустині. З відкритого вікна на тлі мурів і пасма гір в далені дуже добре було видно замкову криницю. Він пригадав, як вона вишивала біля криниці цю фустку, яку він тепер тримав у руках, а він дивився і шепнув тоді їй що «файна». Євдокія усміхнулась і подивившись на нього пообіцяла, що коли доробить, то подарує йому, як подяку за порятунок.

Встала від молитов сестра Анастасія. Вона стояла біля дверей, опустивши очі, склавши руки у замок. Адріян протягнув їй книгу.

Я не можу це взяти, — він замовчав. — Вона мене так і не навчила читати.

Голос його зривався. Він стиснув губи, подивившись на монахиню, і вдягаючи хустку на шию, зачипаючи руками, що дрожали від хвилювання перснем господині, ледь не плачучи завершує.

— Я втік.

Погладивши обкладинку, подав монахині.

Заберіть, це вам від нас, — сестра взяла книгу, подякувавши.

— Спаси Господи, — прошепотіла вона і додала вже голосніше на прощання, коли Адріян знову накинув жупан на плечі і пішов до дверей. — Ви зустрінетесь з нею.

Гуцул розвернувся і з надією подивився на сестру.

— Моліться за нас.

Вийшов і покрокував темними коридорами на вихід. Швидко пройшов двором замку до свого коня, міцно стиснувши у руці ключ від церкви так, що в нього його хотів хтось відібрати.

Подвір’я замку освітлювали багаття. Смолоскипи на стінах, свічки у вікнах, смолоскипи в руках воєнних людей, що снували подвір’ям. Готуючись до походу, звучали голосні вигуки, накази, одночасно велись приготування до облоги. Із замкової каплиця доносились молитви.

Адріян підійшов до замкової криниці. Постояв перед нею. Сів на брили, схопився за голову, потім встав і, ведучи коня під узду, вже на воротах повернувся ще раз і поглянув на замкову криницю. Ком підійшов йому до горла, в палаці за нею світились свічками вікна, коридорами і кімнатами снували тіні людей. У кімнаті господині біля вікна стояли мовчки монахиня Анастасія і покоївки-близнючки. Біля воріт він осідлав коня і поскакав щодуху в долину.

Він вже був біля