Король Гуцул - Сергій Дячук

Дві овечки весело скачуть засніженою толокою бік у бік одна до одної. Весна того року прийшла рано. Коли Євдокія закохалась у свого рятівника-гуцула, то і старожили замку, і старі люди, що прожили в ньому ціле своє життя це зауважили одразу. Бо одразу по тому, як в замку з’явився цей юнак розбійник, гуцул із гір, господиня зняла із себе сум за донькою, яку замучили у Кремлі в далекій Москві. Кілька років вона вдягалась, як монахиня, в чорне. Вона була проти того, щоб її царівну, її улюблену донечку без її згоди видали заміж за Івана Молодого, що зрештою сталось і Олена Волошанка, як її називали при дворі Московського царя Івана третього, стала жертвою інтриг. Її стратили у підземеллях Кремля і поховали там же в монастирі святої Катерини біля Спаської вежі.

Але її чоловік постійно воював із сусідами і у війнах цих йому потрібні були союзники. Він не на що не зважав і лише здивовано дивився на свою жінку, коли та волала до нього: «А чи любить твоя донька цього московитина?!»

За місяць, як Адріян з’явився у замку, для більшості у здивування, але не для старих людей, що все зрозуміли, але мовчали. Вона нарешті зняла свій траур і співала на хорах замкової церкви, як у часи своєї юності, вбрана у світлі одежі у вишитому кептарі, кожусі і сорочці, мов наречена із довколишніх сіл, що збиралась до шлюбу. Вона мов знову ожила. І ось під час одного з Недільних богослужінь це зрозумів і Адріян, що причина преображення Євдокії, господині замку, був саме він. Вона співала на хорах вбрана у вишиту селянками із сусіднього села сукню, поруч з нею стояли її служниці покоївки-близнючки, вбрані так само, як і княгиня, підспівуючи, він раптом підняв голову і бачив як вона дивилась на нього. Він відвернувся потім знову і знову обертався на хори і ловив її ніжний погляд. Вона дивилась не на свого чоловіка, що стояв біля іконостаса, чи синів біля нього. Старший як пліткували у замку був не від неї, а від наложниці господаря, але про цю тайну навіть було заборонено думати підданим. Вони шептались про це по закутках і в шинках захмілівші на свій страх і ризик.

Вона дивилась на Адріяна і ніби дарувала лише йому одному, цю молитву, цей ангельський спів. І ось, коли вона співала в хорі, на хорах Хірувімську піснь серце Адріяна, ніби зупинялось. В грудях в цю мить воно ніби переставало битись і він ковтав повітря, мов риба викинена на берег. Її чоловік був молодий і сильний. Люди вважали його святим, бо був справедливим християнським володарем, але дбав він більше про військо і походи. Думав про битви, походи і благо Вітчизни, про збереження влади, про синів, яких мало бути багато, про наслідників, бо у ті часи пошесть і війни косила всіх без розбору. Вони мали б продовжити його справу. Думав про наслідників він, а не доньку, яку він вигідно віддав заміж за Московського князя. А його власний шлюб після цього невдалого заміжжя їхньої доньки і її загибелі у Москві був приречений. Це розуміли всі з оточення господаря і готували вже йому нову господиню. У замку вже пряли інтриги, як старі жінки пряли овечу вовну по селах Молдови.

Державні справи вищі за почуття, закон один на всі часи.

За деякий час замком вже поповзли чутки, ніби їх навмисно хтось розпускав, але з часом не для кого не було вже новиною що вона, Євдокія, навмисно так вбирається в селянську одежу, вишиті кожухи і запаски, щоб сподобатись своєму рятівнику гуцулу-злодію. Про це боялись говорити відкрито, але шептались, що це для обидвох не закінчиться добре. Вони навіть співчували їм, челядь дивилась на них, на цю красиву пару, як на злу «жертву долі». Так називали і Олену Волошанку, її доньку, що замучили у далекому краї. Але любов ця між ними була чиста, як перший карпатський сніг, незаймана, як вода у гірських потоках. Вони зустрічались в замку біля криниці і просто дивились один на одного тут і в церкві під час богослужінь, просто дивились і ніби далі жили тільки один для одного.

Коли старий казкар це говорив, то очі його світились, а обличчя сяяло, мов усмішка немовляти. Він замовчав. Зенон, бармен та його дівчина дивились на нього зачудовано, чекаючи на продовження. І Старий, перепочивши трохи, продовжив розповідь.

Вони вдвох стояли на високому березі Молдови, вдивляючись на той бік ріки, тримаючись за руку. Євдокія раптом подивилась на Адріяна і запитала: «Ти знаєш історію назви цієї ріки?». Він мовчав у відповідь. Вона сказала: «Він не любить мене» і сумно усміхнулась Адріяну. Він допоміг їй сісти на коня ставши на коліно і підставив руки під її ніжку вбрану в телячі постоли. Їхав зовсім поруч біля неї, не зводячи погляду. В повітрі літали листочки з квіту дерев. На вершині гори вже було видно, як контурами над лісом визирають стіни підсвітлені весняним, майже літнім сонцем. Вона зупинила коня, подивилась із сумом на укріплений замок — твердиню господаря, потім подивилась на Адріяна і сказала ледь розчулено.

— Я самотня тут. Повернусь звідси, напевно, до своєї батьківщини лишень маленькою пташкою. — І потім додала, вже їдучі попереду замковою дорогою у лісі, що накривав, як шатро, шлях до в’їздної брами.

— Якщо ти мене не викрадеш звідси…

В замку на подвір’ї вона присіла біля криниці. Він стояв поруч знімаючи дерев’яне, прикрашене візерунками, сідло з коня, а вона, склавши руки на колінах, заспівала: «Дунаю, Дунаю чому смутен течеш…?» Він стояв біля стіни і задумано слухав, дивлячись на неї та гладячи гриву коня. Челядь підглядала за ними із вікон. Доспівавши пісню, вона тихо прошепотіла: «Це я склала», — і, зашарівшись, опустила очі. Він нічого не міг їй відповісти А що він, чоловік з гір, який стеріг отари господаря і його довколишні ліси під час постійних походів, міг їй відповісти?! Але найбільше, що довірив господар — він став, ніби особистим охоронцем княгині після того, як спас її на кордоні з Валахією. Він супроводжував господиню у всіх її виїздах за мури замку. Спочатку всі робили вигляд, як і господар, що княгиня просто із вдячності за порятунок так багато свого часу і уваги приділяє