Король Гуцул - Сергій Дячук
Гірські дороги наводнила армія.
Молдовські, угорські і польські лицарі в блискучих обладунках їхали, похитуючись у сідлах, мов приречені. Ціла колона піших зі списами ішла край дороги. Кажуть під замком воєводи зібралось сорокатисячне ополчення горян і молдовських селян. Ополченці далі спускались з гір. Зима лютувала. Запалали ватри до неба по всіх Карпатах. Тривожні звуки трембіт передавали тривожні новину, роздираючи повітря. Заревли роги, сповіщаючи лиху новину, що турки перейшли Дунай, закликаючи усіх, хто може тримати зброю, до найвіддаленіших закутків Карпат прийти до замку господаря і приєднатися до його війська.
Адріян скакав на чорному коні щосили через засніжені гори у віхолу вовчими тропами, так, що ледь не загнав, рідко перепочиваючи, розводячи ватру. Ночами вили вовки і трембітали трембіти. Він скакав далі, під могутнім галопом сніг розлітався хвилями, а вершник скакав далі і його чорне волосся як і грива чорного, як ніч, коня розвивались на повітрі. Ліси, каплички, хрести при дорозі і абриси будинків мерехтіли в його очах. Вітер бив по обличчю. Тепер він бачив, мов у марі, маски в овечих шкурах із дерев’яними червоними носами, маску Мош-Кричуна прямо перед собою. Все розмите, змазані кольори, Маланка щось співає, ряжені танцюють колами, тягнуть його, сміючись, до саней тієї днини, коли знайшли побитим біля хреста у горах. Загружають в сани.
— Це гуцул, — хтось шепче на вухо, — розбійник скорше за все.
— Його посадять на палю…
— А може це купець, — хтось знову шепче і сміється.
Кричить фірман поганяючи коней. Успенська церква, мов дзиґа, крутиться баштами до неба. Заходять до церкви. Знімають маски, не заходять тільки ряжені в костюми турків, один надягаю йому напівпритомному маску турецького паші, закурює файку, сміється, сиди тут.
Ліс, гілля смерек б’є його по лиці, він скаче. І ось він бачить її лице. Добрі очі, розумний погляд, блакитні очі дивляться на нього з поза смерек. Легкий румянець на її щоках, біле обличчя, мов лик, прямий ніс, усмішка, маленькі вуста. Вона шепче йому «Адріян» і він, ніби прокидається від сну, перед горою і замком на вершині підсвічений тисячею багать в лісах довкола. Тіні мерехтять між стовбурами дерев, мов абриси велетів, ополчення гріється у розпалених ватр, співаючи пісень в очікуванні наказу воєводи.
Адріян зліз з коня взяв його під узду і повільно пішов до замкової брами, дорогою якою проводжав господиню. Ідучи засніженою дорогою, він згадав, як вони їхали нею вдвох взявшись за руки. З лісу лунала знайома мова його народу лісорубів і вівчарів, якою, ніби говорять самі гори, гомоном. Він чув говір свого племені і нього стислось серце у грудях. Брама замку відкрилась з усіх боків, її обступало ополчення, яке все прибувало підбадьорюючи один одного вигуками. Він шепнув щось сторожі, і за мить старший повів його через двір у відкритої брами Арсеналу чоловіки розбирають зброю. За хвилину побачив криницю. Підійшов до неї. З неба падав сніг. Завмер. Згадав як на її підмурівках сиділа боса вбрана в просту білу селянську сукню Євдокія: пасма довгого білого волосся спадали їй на груди і світились на літньому сонці. За мурами співали пташки і вона тримала в руках книжницю, тримаючи потрібну сторінку своїм вказівним пальцем. Вона піднімає голову і усміхається йому. Від цього спогаду легка сумна усмішка промайнула його лицем. Старший, що його супроводжував шипнув щось на вході до палацу сторожі. Один подивився на нього уважно і зайшов в середину.
Господар ходив найбільшою залою свого замку і розпитував з яких його земель вже підійшли війська. Визирнувши у вікно, він не витримав і почав сваритись, що так мало прийшло угорців і поляків, які обіцяли більшу підтримку.
– Їх десь біля тисячі, господар, — доповів йому лицар, і тут же додав, що вже підійшло ополчення з гір і молдовські селяни. Господар лише мовчки ствердно махнув на це головою, ходячи довкола стола. За мить йому доповіли, що один угорський купець з Куртя-де-Арджену хоче побачитись з ним і у нього важливі новини для нього. Господар задумався. Цей волошанин каже, що його звати Адріян і він колись служив у вас. На обличчі Стефана виступило здивування і лють водночас. За мить він скомандував: «Добре! Проведіть його у мої покої». І вже виходячи із зали, він, ніби сам у себе запитав: «І що цей розбійник може мені розказати».
Задуманий господар сидів у кріслі. Рука його тримала руків’я меча у піхвах. Він час від часу перекидав ручку з руки в руку так, що меч в піхвах своїм вістрям впирався у підлогу. На столі лежала корона із гострими зубцями.
Зайшов Адріян. Охорона вказала йому, щоби він стояв у дверей. Господар довго дивився на нього закам’янілим лицем. Брови, ніс, підборіддя, мов витесані із каменю. Вбраний він був у просту сорочку з маленькою вишивкою по середині. Візерунки, ніби червоні язики полум’я, закатані рукави сорочки давали можливість побачити могутні передпліччя, зі шрамами, ніби знаками на пам'ять з минулих битв, відмітинами від угорських, польських і татарських мечів.
Воєвода замість вітання видавив із себе.
— Це ти зрадник!?
Охорона напружно схопилась за руків’я мечів. Господар, дивлячись на Адріяна, скомандував:
— Хай спершу скаже з чим прийшов!
— Турки перетнули Дунай та ідуть на Сучаву…
— Це ми і без тебе знаємо, — роздратовано перебив господар.
— Вони підуть через Васлуй.
— Васлуй… — здивовано промовив воєвода і мовчки подивився на своїх радників, що стояли біля стіни. Він показав їм рукою, щоб вони вийшли.
Господар встав. Задумано склав руки. Знову сів у крісло, прошепотівши назву села «Васлуй» ті місця він добре знав.
— Звідки знаєш? — запитав він у гуцула.
— Я сам їх переконав, щоб вони йшли цією дорогою, — спокійно відповів Адріян.
Господар відкинувся в кріслі, відклавши меч у сторону, думаючи щось, прошепотів сам до себе.
— Вони заплатили мені багато золота і довіряють через це.
