Король Гуцул - Сергій Дячук

Оббиті залізом двері замку закрились за спиною Адріяна. Він відчув себе лісовим звірем, якого загнали до пастки. Днями він блукав дворами, великими дворами моторошного замку Господаря. Посередені найбільшої площі була криниця, обкладена тесаним камінням, колесо на верху тримали три довгі ковані стовпи, які по колу високо тягнулись доверху, дерев’яне відро висіло по середині з намотаним на ручку ланцюгом і скрипіло на вітрі.

Він заглянув у путню і побачив там на дні у воді своє відображення: довге чорне волоси, як грива у коня, блакитні очі, підборіддя з ямкою, ніс з горбинкою, переламаний ще у дитячі роки. Челядь, переважно діти і жінки, виходили набирати воду і молодиці зачіпались до вродливого хлопця. Постійно лунав дзвенькіт мечів. Це єдина музика, яку він чув у замку господаря з часу приїзду сюди. Він часом сидів і спостерігав за вправами ратників — лицарів і зброєносців і як орудує мечем у спарингах зі своїми двома синами сам господар. Але одної днини у двір вийшла вбрана у все чорне княгиня Євдокья, яку він не бачив з моменту її порятунку, з Різдва. Вона ледь помітно махнула рукою охороні і челяді — служанкам, покоївкам, які одразу зайшли в середину замкового палацу і повільно підійшла до нього.

— Привітання. Звідки ти родом, Адріян? — спитала вона не дивлячись на нього і довго водила по воді в путні, чекаючи на відповідь. Налітав легкий сніг.

— Я з гір, — зрештою видавив він із себе. Ось звідти! — і він нервово рукою показав на схід. — Ми люду православного.

Євдокія посміхнулась.

— Ясно. Я теж звідти, — і вона граційним рухом вказала перстом, на якому було одягнене золоте колечко з маленьким червоним рубіном, на схід.

— З Києва. Там теж є гори, але не такі високі, як тут, у Карпатах.

— Чому весь час тут сидиш? — тихо спитала, склавши руки в замок.

Адріян знизав плечима.

— Не знати. Це моє улюблене місце у замку… Мені тут добре.

З неба весь час падав сніг, який сипав, мов крупа а часом сніжинки як пиринки кружляючи у повітрі падали на землю і тут же танули або потрапляючи у віро з водою розчинялись там.

— Смішний ти Адріян. До побачення, — сказала, привітно посміхнувшись, Євдокія і пішла до дверей.

Натхненно розповідаючи Старий Казкар закрив очі, і тепер замовчавши побачив, що з обох боків до них підсіла парочка: бармен та його дівчина Іванка. Вона замріяно зітхнула, коли Старий закінчив розповідати крайній епізод своєї історії і втомлений замовчав. Навпроти неї з іншого боку круглого стола сидів її хлопець, у якого на шиї висіли великі білі наушники і теж, як і дівчина, уважно слухав, склавши руки, покриваючи на грудях бізболки прапор Британії, краї якого все ж таки можна було бачити. За вікном далі падав лопатий сніг, а по вікну бігали золоті вогники від гірлянди. На столі на плетеній серветці в накритій ковпаком посудині горів вогник великої грубої червоної свічки, яку принесла дівчина бармена, коли Старий говорив. Побачивши вдячних слухачів, дід знову повеселішав. Це йому ніби додало сил і у нього відкрилось друге дихання. Хлопець запитав.

— Давно почали казки збирати?

— В інституті, — тут же відповів казкар.

— На творчість мене благословив, так би мовити, Іван Крип’якевич.

Дівчина з хлопцем перезирнулись.

— Якось ішли з моїм викладачем Розановим, а на зустріч Іван Крип’якевич. Розанов чомусь представив мене, ніби жартома як найкращого студента Львова. А той глянув на мене, похлопав по плечі.

— Що ж… кожен солдат уранці повинен носити булаву маршала!

Дід усміхнувся.

— Ну, зачепили мене ці слова і я твердо вирішив зробити в житті щось достойне.

Старий відпив глінтвейну, який принесла дівчина, наливаючи вона посміхнулась і сказала, що це за рахунок закладу. Старий усміхнувся задоволено махнув головою дівчині «добрий».

— Добре. Я на перекур.

Сказав Зенон надягнув куртку і, переглядаючи щось у телефоні, швидко пішов до виходу. Казкар залишився сидіти за столом з парочкою. Дівчина сіла на місце Зенона і за мить сіла хлопцю на коліна. Старий сидів задумано посміхаючись і дивлячись на пару, потім, ніби щось пригадавши, подивився на Іванку і заговорив звертаючись до неї.

— Знаю, як дівці заміж вийти.

Дівчина дзвінко засміялась.

— О це цікаво. Чекайте!

Дістала із задньої кішені хіптерських джинсів телефон та увімкнула камеру, граційно тримаючи лівою рукою, весело вигукнула.

— Увага! Записую.

Дід усміхнувся.

— Отже, щоби дівка вийшла заміж треба дати їй випити свіжої води та сказати: «Свята Покровонька покрий мені головочку сяков-таков онучок, най си дівкою не мучу», — так треба говорити дев’ять разів.

Дівчина засміялась, дивлячись на хлопця. «Онучов» сказала, вона гладячи бармена по голові, який вперше за весь час усміхнувся. Натомість дід посерйознішав і вів далі, а дівчина далі записувала на камеру смартфона.

— А ось, коли народяться діти у вас і будуть маленькими погано спати, знаю одне заклинання-примовку. Тридцять років тому записав. Треба взяти віника, — вийти увечері надвір і, дивлячись на якусь хату, де світло горить, ним махати, — він загадково подивився у вікно. При цьому примовляти: «Я бачу Світло!», — задумався, згадуючи, — «я бачу світло зігрію Василькові ручки, ніжки і тим лишу не сплячки. А візьму йому сон усіх сторон, щоб він спав, спочивав і на себе тіло брав», — промовив він владно і переконано, потім додав із виглядом лікаря-педіатра: «Це тре повторити тричі. І дитина буде спати».

Пара вже не сміялась. Вони дивились на Старого, ніби загіпнотизовані. Дівчина швидко вимкнула камеру зі словами.

— Аж на сон похилило.

Ховаючи телефон до кишені, вона позіхала. В цей момент прийшов Зенон. Зняв куртку, вішаючи на спинку стільця, подивився на парочку, потім на діда казкаря, спитав у нього крізь усмішку.

— Чим це ви їх так налякали?

Він сів за стіл і знову увімкнув диктофон. Дівчина сиділа задумано на колінах у хлопця бармена. Парочка залишилась з ними далі слухати історію.