Король Гуцул - Сергій Дячук

Десь серед ночі, коли ґазда дому оповідав цю історію, а розвідники хто слухав, хто вимарив, під стіною з-надвору, через звуки вітру, залунали крики, потім цей моторошний нелюдський крик повторився вже десь на віддаленні від хати, ніби з лісу. Заспані солдати зіскочили з місця. З підлоги похапавши зброю тривожно перезирнулись. Десь за двадцять хвилин солдата, якого лишили на чатах і забули замінити, задрімав в стогу і бачив короткий сон, ніби спогад з війни… Сілезія, колеса повозок скриплять, літо або його кінець вже, старі жінки і діти ідуть дорогою, тягнеться колона біженців, коні важковаговики тягнуть повозки, на них зовсім малі і немічні старі. Танковий прорив, біля повозки стоїть радянський танк Т-34 весь у кіптяві і пилюці з башти вилазить танкіст, бійці сидять на броні, танкіст бере каністру, закурює, роздивляється повільно цивільних, які слухняно стоять біля своїх повозок з пожитками, опустили голови, чоловіки, діди, зняли капелюхи, склали руки у замок обливає повільно повозку з людьми ті трусяться від страху, плачуть, щось жалісно кричать німецькою… Танкіст, не докуривши сигарету, з байдужим виглядом, скривившись, за мить у злобній гримасі кидає її в повозку, яка спалахує. Солдат десантник бачить перелякану дівчину, її вродливе обличчя. Вона не плаче і нічого не просить. Німкеня просто дивиться на нього своїми блакитними очима. Повозка палає, мов факел, крики цивільних тонуть в звуці мотора танку, який переїжджає дорогу в поле. Солдат заплакав уві сні. Прокинувся. Її красиве лице, мов фото, в його голові. Він підскочив із стогу сіна, і далі вдивлявся в ту саму картинку, як контури смерек гнуться на вітрі і скриплять, як падає сніг, білі кучугури і раптом на узліссі з’явились абриси людської фігури. Вона, ніби світилась, коли місяць виходив поза хмар, освітлюючи своїм тьмяним світлом ліс. Він втер лице снігом. Фігура зникла. Йому, ніби примарилось, але за мить вона знову з’явилась, наблизилась і стояла, ніби ближче до нього. Він закричав: «Стой хто идет, стой стрелять буду!», — його голос задрижав. Він подивився: там стояла красива дівчина, яка посміхалась йому і раптом за мить вона стала схожа на ту дівчинку-німкеню з його нічниць: «ти звідки тут, що тобі потрібно, ти ж…» Вона з докором подивилась на нього, повернулась і пішла до лісу. Перед лісом махнула рукою, закликаючи іти за нею: «я на посту, не могу», — шепотів він, — «я не міг тоді тобі допомогти» Йому стало раптово дуже шкода. Він скинув дублянку і пішов, мов загіпнотизований: «я не міг тоді, просто…» Він як заворожений йшов толокою, його тягнула туди якась невидима сила, мов магнітом. Він вже нічого не думав і не говорив, а просто ішов вперед крок за кроком, і за мить зник в хащах чорного лісу… І стало зовсім тихо, лише вітер бив щосили об стріху хати.

Старшина, прокинувшись, прокричав: «Постовий, забули вот…», — і вони вибігли на двір. Швидко ідучи до копиць сіна, з лісу востаннє пролунав якийсь зойк: чи то від звірини, чи то впала смерека із шумом. Вони обернулись на цей звук, а потім побігли до копиці. Там нікого не було: лежала дублянка і поруч автомат, сліди тягнулись до лісу і щомиті щезали на вітрі. Їх притрушував сніг, який почав падати щільніше. Небо затягнуло хмарами і стало дуже темно. По слідах вони добігли до узлісся підсвічуючи собі ліхтарями, далі все було у ламаному суччі смерек. Вони обернулись і побачили на схилі ґазду — абриси на тлі схилу і довгої стріхи хати, його волосся розвівались на вітрі, в руках він тримав трійцю з потухлими свічами. Він прокричав, дивлячись на ліс: «Мавка затягнула! Не тре шукати! Він пропав!», — повернувся до них спиною. Старшина роздратовано закричав у відповідь: «Яка ще мавка!?». Дід нічого не відповів. Старшина здивовано подивився в напрямку лісу і потім, ніби ще щось хотів сказати ґазді, але обернувшись побачив, що його вже не було. Два бійці кинулись в гущавину, чутно було як ломляться під їх ногами сухе гілля смерек, покрите снігом, а за мить вже не було чути нічого, лише сумне і моторошне завивання вітру у верхах смерек: «Стоять! Отсавіть!» — кричав старшина їм у слід і дав чергу із свого автомата в небо. Намарно. Ліс, ніби проковтнув їх.

— Вертаємось до хати, нічого не зробиш. Чекатимемо. Може повернуться ще, — сказав офіцер байдуже захриплим голосом, кашляючи. У нього починалась гарячка.

Розповівши це, казкар замовчав. Бармен встав і пішов до бару готувати кав’ярню до закриття. В Чернівцях далі падав сніг. Дівчина бармена Іванка сиділа мовчки за столом, чекаючи на продовження розповіді. Зенон дістав з пачки сигарету, подивився на двір, через вікно не було видно нічого через снігову віхолу і знову поклав її на місце у пачку. Передумав виходити на двір.

Коли ґазда сідав за стіл, офіцер знову зміг роздивитись краще його чоботи, «рісовані» чоботи, мов музейний експонат, підбиті та на каблуку прикрашені виробленими візерунками від яких ішли до підошви хвилі, мов полум’я вогню. Старий мовчав. Привстав. Зловив знову овечку під столом, гладив її у себе на колінах.

— Минулого не змінити! Воно женеться за нами, часом, мов зграя вовків, а ось майбутнє можна змінити, якщо…

Його перебив старшина.

— Що ти верзеш, старий? Що тут у вас твориться?

Тоді втрутився офіцер.

— Старшина, оставь. У мене вже в голові мутиться…

Ґазда подивився на офіцера і прошепотів.

— А ти щасливий через родину свою, видно тебе добрі судке судели, коли народивсе на світ.

Казкар замовчав. Подивився на двір, на бармена, який заклопотано порпався, щось записував у зошита і часом заходив до службового приміщення, заносячи і виносячи щось, і за мить продовжив.

Літом вона, Євдокія, збирала лікувальні трави з жінками із села. А він, Адріян, косив траву на схилах біля замку. На ріці селяни ловили рибу. Жінки на березі співали тужливих пісень.

— Про що вони співають? — спитав Адріян княгиню.

Не дивлячись на нього, розглядала плин річечки.

— Про