Жінка у білому - Вилки Коллінз
Перш ніж закінчити цей сумний звіт, я хочу написати ще кілька рядочків. Їх мені диктує моє почуття обов'язку.
По-перше, я хочу заявити про своє глибоке переконання, що граф Фоско зовсім непричетний до подій, про які я тут розповіла. Мене повідомили, ніби виникла страшна підозра проти його світлості графа, ніби його звинувачують у тяжкому лиходійстві. Одначе я несхитно вірю, що граф ні в чому не винен. Хай він і допоміг серові Персівалю відіслати мене в Торкей, але зробив це несвідомо, щиро помиляючись, а за помилки його, як чужоземця, незнайомого з нашими звичаями, не можна осуджувати. Хай він подбав про те, щоб місіс Рюбель з'явилася в Блеквотер-Парку, то це було його лихо, а не провина, коли ця чужоземна особа виявилась такою ницою, що посприяла ошуканству, задуманому й виконаному хазяїном дому. В ім'я високої людської моралі я протестую проти звинувачень, якими безпідставно та бездоказово плямуються вчинки його світлості.
По-друге, я хочу висловити глибокий жаль, що ніяк не можу згадати, якого саме числа леді Глайд виїхала з Блеквотер-Парку до Лондона. Мені сказали, що надзвичайно важливо визначити точну дату цієї скорботної подорожі, і я щосили напружувала пам'ять, щоб її пригадати. Але силкувалася марно. Пам'ятаю тільки, що це було в другій половині липня. Всі ми знаємо, як нелегко буває, коли збіг певний час, пригадати те чи інше число, якщо його не записати раніше. Тим трудніше мені це пригадати, що дуже вже бентежили й гнітили мене тоді події, які сталися в пору від'їзду леді Глайд. Я так шкодую, що тоді ж не записала, якого це було числа! Хотіла б згадати число так само виразно, як бачу перед собою обличчя сердешної пані, коли вона печально глянула востаннє на мене з вагонного вікна.
Оповідь продовжують різні особи
1. Звіт Естер Пінгорн, куховарки графа Фоско (записано з її власних слів)
Я мушу, на жаль, признатись, що за своє життя так і не навчилася грамоти. Але я змалечку роботяща й нічим ніколи не заплямувала свого доброго імені. Я знаю, що говорити те, чого не було, — це гріх і велике зло, тож постараюсь і цього разу нічого не вигадувати. Я розкажу все, що знаю, і тільки уклінно прошу пана, що записує, поправляти мої вирази й дарувати мені мою невченість.
Цього літа, що минуло, я зосталася без місця (не з моєї вини) і почула, що в будинку номер п'ять на Форест-Роуд у Сент-Джонз-Вуді потрібна куховарка. Я пішла на це місце. Мене взяли на випробу. Хазяїна мого звали Фоско. Хазяйка була англійка. Він був граф, а вона графиня. Коли я поселилася там, у домі була ще дівчина, вона порала роботу покоївки. Не скажу, щоб вона була дуже охайна, чепурна, але нічого поганого за нею не примічала. Я та вона — оце й були всі слуги в домі.
Наші хазяї прибули вже після нас і, як приїхали, зразу ж сказали нам, що дожидають гостей із села.
В гості мала приїхати хазяйчина небога, і ми приготували їй нагорі спальню, з вікнами на задвірок. Хазяйка сказала мені, що в леді Глайд (так звали небогу) слабке здоров'я і що я повинна зважати на це, коли варитиму їсти. Наскільки я пам'ятаю, їхня небога мала приїхати того ж таки дня, але ви не дуже покладайтеся в цьому на мою пам'ять. Ви вже даруйте мені, але мушу признатись, що це марна справа — питати мене про числа, дати і все таке. Я шаную неділю, а які там інші дні — майже не зважаю, бувши жінкою невченою, хоч і роботящою. Знаю тільки, що леді Глайд приїхала, а як приїхала — ну ж і налякала вона всіх нас! Не знаю, як хазяїн привіз її до будинку, бо мала повні руки роботи в кухні. Здається, привіз він її пополудні. Покоївка відчинила їм двері й провела до вітальні. Тоді покоївка прийшла до мене в кухню, недовго й побула коло мене, коли це чуємо: переполох, метушня нагорі, дзвоник у вітальні дзеленчить-розривається, а хазяйка кричить пробі.
Побігли ми нагору, бачимо: лежить пані на софі, лице біле-біле, кулачки зціплені й голову їй потягло набік. Хазяйка каже, що вона чогось перелякалась, а хазяїн сказав: то її корчі схопили. З усіх їх я знала околицю найкраще, то й побігла сама по найближчого лікаря. А найближча лікарська допомога була в «Гудріка й Гарта» — це два компаньйони, добра слава йшла про них по Сент-Джонз-Вуду, й багато людей до них зверталося. Я застала містера Гудріка, й він негайно пішов зі мною.
Та не скоро лікар зміг їй чимось підсобити. У сердешної пані був напад за нападом, і таке коїлося з нею, аж поки вона змучилася вкрай і стала слабка та безпомічна, як немовля. Тоді ми поклали її в ліжко. Містер Гудрік пішов додому по ліки й вернувся за чверть години, або й менше. Крім ліків, він приніс із собою шматочок червоного дерева, вирізаний наче трубочкою, і, почекавши трохи, приставив трубочку одним кінцем до серця бідолашки, а сам приклав вухо до другого кінця й став уважно слухати.
А тоді й каже моїй хазяйці, що була в спальні:
— Це дуже серйозний випадок. Раджу вам негайно сповістити рідних леді Глайд.
А хазяйка питається:
— Це хвороба серця?
— Так, — каже він, — це хвороба серця і до того ж вельми небезпечна.
Він назвав їй достеменно, що то за хвороба, однак я того, що сказав лікар, не втямила. Але я добре запам'ятала, як він сказав насамкінець, що боїться, що ні він, ні будь-який інший лікар уже нічим їй не допоможуть.
Хазяйка сприйняла цю лиху звістку спокійніше, ніж хазяїн. Він був огрядний дідуган, химерний такий, в нього були білі миші, й він балакав до них, наче вони діти християнські. Вислухавши лікаря, він як затужить!
— Ах, бідна леді Глайд! Бідна, люба леді Глайд! — почав він примовляти й забігав по кімнаті, ламаючи руки, мов комедіант який, а не джентльмен.
Хазяйка тільки про одне спитала лікаря: чи є надія, що леді одужає, а в хазяїна тих запитань
