Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
— Треба ж давати хабар поліції…
— Йой! Нєх бендзе здрова! Ми з паном приставом, як дзецко з мамон. Але нєх пан вє: сон еще жандажі, сон еще пан комендант войскови!.. Чи мне ж пан розкаже годоваць цале славне православне войсько? Не, я юж прошен панув гімназьялістув: скоро зарепетуєн на гвалт, так нєх кажди жуца карти і тшимасєн за Сонькен, за Манькен. Онє юж бендон пільноваць!
В картярській кімнаті було чоловіка з десятеро офіцерів.
Бронька панібратськи привітався до кількох. З-поміж інших вирізнялися тільки двоє. Один з них був козацький хорунжий з срібними погонами і двома «Георгіями». Другий був явний тиловий пшют. Він сидів в розстебнутому, мирного часу, синьому мундирі з погонами підпоручика. Він був чисто виголений, з миколаївськими бачками, обличчя його було припудрене, і пахощі дорогих парфумів сотилися від його мундира.
— Підпоручик Гора-Гораєвський, ад'ютант коменданта міста, — поінформував пошепки Кульчицький. — Кожного фраєра за півгодини сухим випускає… Ну ж бо, хлопці, ворушись!
Зауваження Кульчицького відносилося до Кашина і Теменка.
Від незвичної обстановки вони зніяковіли. Вони тупцювали біля порога, не знаючи, куди діти кашкети, пальта і себе самих. Зате Вітька Воропаєв поводився прекрасно. Він підійшов до столу і впевнено присунув до себе стільця:
— Прошу карту й мені!
Досвід танцювального диригента — це ж неабищо! Теменко з заздрістю поглянув на Воропаєва. Обсмикнувши куці гімназичні тужурки, кленучи трійним кляттям свою соромливість і насамперед ці ж таки гімназичні тужурки, Кашин і Теменко теж підійшли до столу й несміливо попросили карту.
— Карту! Ще! Чотири збоку! Розводящий! Перебор! Стучу! Очко! Ваших нет! — Ніяких інших слів, окрім цих, у кімнаті й не чути було. Вони були ні до чого. Треба було набрати двадцять одне очко, і більше нічого. Це було навіть моторошно.
На окремому столику під стіною стояли пляшки з коньяком, тарілки з закускою та піднос з накраяним лимоном. Всі були напідпитку: розстебнутий комір, примружені повіки, пригасла цигарка, забута Б кутку губ, і рясний попіл на фалдах френча.
Воропаєв, Кашин, а за ними й Теменко почали грати. Скода вони позирали на Броньку. Кульчицький грав майстерно: на першу карту він навіть не подивився. Він ударив по банку і — щоб усі бачили — програв щось карбованців з двадцять. Престиж був набутий. Тепер можна було з зневажливим виглядом колупати по марці, немовби чекаючи на справжню карту. За півгодини програна двадцятка була повернута. Ще за півгодини взято зверх півста.
Робити вигляд, що ти п'єш, а насправді не пити нічого, було не так-то й легко. Проте Кульчицький і з цим вправлявся майстерно. Він наливав чарку, ставив поруч із порожньою сусідовою, потім раптом хапав, перехиляв хутко в горлянку і ставив назад порожню. Зате сусідова була тепер повна. Воропаєв і Теменко показали себе прекрасними учнями. Метод Кульчицького вони поступово опановували. Кашину ця наука давалася гірше. Йому довелося випити одну чарку, потім ще одну, потім ще і ще. Десь коло другої години ночі його вже відтягли й поклали відсиплятися поруч із якимсь капітаном.
Під ранок Горі-Гораєвському грати набридло. Крім того, він був у виграші і не хотів би покласти гроші назад. А в цей час раптом двері відчинилися і привалило ще чоловіка з десять свіженьких, тверезих і грошовитих артилеристів. Гора-Гораєвський позіхнув і запропонував півгодинки перепочити. Його негайно ж підтримав Кульчицький. Хорунжий і двоє прапорщиків приєдналися до них.
— Маньїфік![244] — підморгнув хорунжий. — Можна перейти по сусідству?
Гора-Гораєвський гидливо скривився. Він також був п'яний, але чудово володів собою. Оп'яніння було видно тільки з того, що він був білий, мов свічка. Пропозиція козацького героя не імпонувала йому.
— Я пропоную краще, панове, до тридцять сьомого лазарету. Сьогодні діжурять там Клава, Марія Кирилівна, Вірочка та Пупс. — Він прицмокнув і клацнув пальцями. — Га? Що скажете, панове?
Словом, вирішено рушати до сестер тридцять сьомого госпіталю. Йшли Гора, двоє прапорщиків, Кульчицький і Воропаєв. Теменко вирішив зостатися трохи ще. Йому почала йти карта.
П'яну компанію привітав надворі присмерк осіннього ранку. Було годин шість. Сіяв дощ, і все довкола було вогке, слизьке і противне. Головною вулицею, в напрямку до вантажної станції тихо, повільно й байдужно посувався нескінченний обоз. Він ішов туди безперестанку вже третій рік. Вози під брезентом, вози без брезенту, тачанки. Мокрі фурмани сиділи, скулившися під козирками, й попахкували люлечками. Інші брели за возами й безстрасно лаялись. На компанію офіцерів ніхто з них не звернув уваги. Козиряти? Хай йому! Це фронт, а не бульвар у губернському місті.
І враз — неждано і чудно для ранку — сплеснули мідні звуки оркестру. Вони виникли просто з туману, з осінньої мряки, з дрібного й густого дощу. Вони проглинули гуркіт обозу, розірвали самий обоз і гучно вийшли на головну вулицю. До військової рампи простував маршовий батальйон. Тисячі дві солдатів ішли строєм. На чолі кожної полу-роти йшов її командир. Це від'їздило на фронт поповнення якогось полку. Дві перші роти були молодесенькі юнаки. Між ними не було старшого від дев'ятнадцяти років. Вони трималися струнко і відбивали крок. Дві другі роти були суспіль бородаті. Вони йшли, човгаючи величезними чобітьми. Бороди їхні дивилися в землю. Але оркестр грав веселий марш «Морського короля». Оркестрові було все одно: бородаті чи безвусі, шоста година вечора чи ранку. На війні нема ні бородатих, ні безвусих, ні ранків, ні вечорів. Офіцери стали струнко і віддали прапорові честь.
Тримаючи руку біля козирка, Гора-Гораєвський скривив свої тонкі й безколірні губи:
— Які бучні похорони… По четвертому розряду…
Пропустивши батальйон, компанія звернула на залізничну колію, до лазаретів.
Броньки Кульчицького з компанією
