Дитинство. Наші тайни. Вісімнадцятилітні - Юрій Корнійович Смолич
— Ссе пра-во-го флангу на пер-торой расечи-тайсь!
Нас було близько ста, і ні один з нас не помилився. Капітанові вуса лізли вгору від неприхованого задоволення. Фізіономія директора сяяла гордістю, немовбито саме він і навчив нас цієї прекрасної військової муштри.
— Ряды сдвой!.. Ать-два!
Ми виконували перестроювання бездоганно.
— Сомкнись!.. Смирно!.. Молодцы!
— Рад-старат-ваш-скородь!
Нашій відповіді могла б позаздрити навіть зведена рота гвардійських вольнопьорів. Штабс-капітан Дерев'янко обер нувся до директора і чемно до нього відкозиряв. Директор передав йому достойно вихованих юнаків. Фізіономія директора зовсім потопла в щасливих зморшках і радісній слині Навіть сіпнулося його праве плече — правій руці закортіло відкозиряти капітанові.
— Вольно!..
Ми стали «вольно», і штабс-капітан Дерев'янко коротко поінформував. нас, яким чином буде здійснюватися наша воєнізація. Через те, що нам треба було докінчувати нашу гімназичну науку, нам, отже, дозволялося в казармі не жити Ми мали приходити туди лише на навчання: муштра, маршировка, гімнастика, рукопашний бій, гвинтівка, граната ручні прийоми, стрільба, караул. А також і словесність уста ви польової і внутрішньої служби.
Все цс мало відбуватися щодня, окрім неділь, а також церковних свят і царських тезоіменитств. Смирно!
Штабс-капітан Дерев'янко вистроїв нас по чотири і вивів у двір. Ми мали негайно ж строєм пройти до роти й дістати гвинтівки. Кожний діставав за номером гвинтівку, яку й мав розбирати, чистити, доглядати. На ніч їх ставили в козли і лишали під охороною бородатих ополченців, наших віднині колег.
В роті приміщення третього взводу вже чекало на нас Залізні солдатські ліжка, на яких нам не треба було спати, були розсунуті попід самі стіни. Тепер солдатський дортуар виглядав немов величезна зала. Її асфальтова долівка була чисто вимита й побризкана карболкою. Величезний портрет «государя императора Николая Александровича» висів на стіні якраз проти вхідних дверей. В другому кутку висіла таких же розмірів ікона Георгія Побєдопосця із списом у руці та драконом під ногами. Маленька зеленавого скла лампадка неп гасимо тріпотіла вогником перед нею. В широкому проході між ліжками стояло і лежало різне гімнастичне та учбове причандалля. Турнік, паралелі, кобила, козел, кілька великих рам з почепленими до них напханими соломою мішками. Ці мішки ми мали колоти, немов живі німецькі животи.
Окремо, під стіною, в козлах, стояли чорні японські карабінки з пригвинченими широкими штиками.
Вітька Воропаєв зробив крок уперед і, виструнчившись перед командиром, хвацьки відкозиряв:
— Дозвольте сказать, вашекородь!
— Кажіть!
— Так що прохання, вашкородь! — рапортував Воронаєв з усією майстерністю стройової витяжки. — Ми просимо ви строїти нас з гвинтівками і провести маршем через місто Ми вміємо давати ногу і обіцяємо не підкачати, вашскородь!
Штабс-капітан Дерев'янко посміхнувся. Він був задоволений із своїх майбутніх учнів.
— Стройся! — гукнув Дерев'янко. — Смир-но!
Тісним, парадним строєм, з гвинтівками на лівому плечі ми виходили через півгодини на головну вулицю нашого міста. Підошви наші молотили брук, ноги майже не згиналися в колінах, живіт втягнутий, груди випнуті, голови назад. Зграї вуличних хлопчаків зустрічали нас здивованими й вітальними вигуками. Прохожі на тротуарах спинялися Гімназистки вражено ширили очі.
— Ногу! — репетував осатаніло штабс-капітан Дерев'янко. — Ножку! Ать-два-три!.. Левой!.. Левой!.. Левой!.
І ми давали «ножку». Ми грохкали лівими підборами щосили об збите та вищерблене каміння головної вулиці.
Ми давали ногу, ми відбивали крок, ми задирали голови ще вище, ми відмахували правою рукою щонайдальше, скільки могли. Японські карабінки муляли нам наші незвичні шістнадцятилітні плечі. Широкі леза штиків коливалися й блискали проти сонця вище наших голів. Ми входили зімкнутим строєм у чуже, щойно завойоване місто. Позаду дим і кров. Позаду бій. Тут вітальні крики. Розчулені сльози. Зашарілі дівочі личка. Вони кидають троянди свого захоплення під ноги нам — героям. Ми — герої! Генерал Суворов на Чортовому мості[240]. Скобелев на білому коні, сер Френч[241], Козьма Крючков[242], осавул Єпіфанцев, Володя Малафеев, Васька Жайворонок…
Вітька Воропаєв на правому флангу — високий, стрункий і ставний — стріпував білими кучерями й ніс на своїх повних губах розкішну посмішку бойового переможця та неперевершеного бального диригента.
Поруч з ним Теменко зовсім почервонів. На тротуарах траплялися знайомі, і перед ними чогось було надзвичайно соромно. Зате третій від флангу — Кульчицький — розплачувався за всіх і молодецьки ламав зір до дівчат. Макар ішов, замислившись і гублячи ногу. Його обличчя було невиразне і якесь нетутешнє. Старики Гегель і Кант марширували поруч із ним. Зразу за Гегелем і Кантом ішов Зілов. Він також був зосереджений і похмурий. Сотні запитань народжувалися й роїлися в його голові, але запитати було нікого. Крім того, в строю балачки заборонено. Потім ішли й інші. Оборонці Порт-Артура, герої Севастополя, балканські повстанці, трансваальські інсургенти. Потім — розгублений Туровський, зніяковілий Сербин, молодцюватий Кашин, сердитий Потапчук. Нарешті похнюплений, похмурий Піркес.
Левко Репетюк ішов окремо. Штабс-капітан Дерев'янко призначив його на «отдєльонного». Репетюк був без гвинтівки. Замість того при боці в нього була шабля. Це було особливо кумедно: синій гімназичний кашкет з білими кантами, срібний герб — дві пальмові гілочки з
