Жінка у білому - Вилки Коллінз

Я розплющив очі й глянув на нього. Чи був він такий жовтий, коли увійшов? А чи пожовтів отак за останні дві-три хвилини? Вже й не знаю і не можу спитати Луї, бо його на той час у кімнаті не було.

— Хтось захворів? — повторив я, спостерігши, що моє національне самовладання досі вражає його.

— Так. Це одна з моїх лихих новин, містере Ферлі. Хтось захворів.

— Я дуже засмучений, запевняю вас. Котра ж із них?

— На мій глибокий жаль, міс Голкомб. Мабуть, ви певною мірою були готові це почути? Мабуть, коли ви побачили, що міс Голкомб не приїхала сама, як ви їй пропонували, і не написала вдруге, ви, бувши люблячим дядечком, розтривожилися, злякались, чи не захворіла вона?

Не сумніваюсь: я, як люблячий дядечко, мав таке сумне передчуття, але в ту хвилину моя кепська пам'ять ніяк не могла мені підказати, котрого дня це було. Одначе я сказав «так» — із справедливості до самого себе. Я був страшенно вражений. Дорога Меріан завжди тішилася добрим здоров'ям; захворіти — це було так несхоже на неї. Я міг подумати хіба про який-небудь нещасливий випадок: упала з коня, спіткнулася на сходах чи ще щось таке.

— Це серйозно? — спитав я.

— Серйозно? Не маю сумніву, — відказав він. — Чи небезпечно? Сподіваюсь і вірю, що ні. На лихо, міс Голкомб попала під зливу, промокла до рубця. Від того вона дуже застудилась, а потім розвинулось ще гірше ускладнення лихоманка.

Почувши слово «лихоманка», я згадав, що ця безцеремонна особа, яка розмовляла зі мною, допіру прибула з Блеквотер-Парку! Я думав, що тут і зомлію.

— Господи милостивий! — вигукнув я. — Це заразне?

— Поки що ні, — відповів гість із осоружним спокоєм, — але, можливо, стане заразне. Та коли я вирушав із Блеквотер-Парку, таких гнітючих ускладнень іще не було. Містере Ферлі! З самого початку я глибоко переживав за цю недугу міс Голкомб... і намагався допомогти лікареві, що її лікує... Прийміть мої особисті запевнення: коли я востаннє бачив хвору, лихоманка була ще незаразна.

Прийняти його запевнення! Та ні за що в світі! Я не повірив би йому, хоч би він тут і заприсягся! Надто вже він був жовтий, щоб йому вірити. Він здавався ходячою епідемією! А великий який — у ньому вміститься тонна тифозних бацил! Розгулюючи по кімнаті, міг покрити весь килим скарлатинозною лихоманкою! При крайній потребі я дуже швидко міркую. Я вмить вирішив відчепитися від нього.

— Будьте ласкаві, вибачте інвалідові, — сказав я, — але будь-які тривалі переговори незмінно виводять мене з ладу. Дозвольте довідатися про точну причину, заради якої ви вшанували мене своїм візитом?

Я палко сподівався, що цей надзвичайно прозорий натяк виб'є його з рівноваги, збентежить, спонукає до чемних вибачень, коротше — змусить його забратися з кімнати. Навпаки! Мої слова тільки посадили його на стілець. Він іще більше споважнів, набундючився, а що вже розбалакався! Він підніс догори два свої жахливі пальці й знов пронизав мене одним із своїх неприємних проникливих поглядів. Що тут я міг удіяти? Несила моя була сваритися з ним. Уявіть собі моє становище, прошу вас. Хіба можна висловити це словами? По-моєму, ні!

— Причини мого візиту, — невгамовно провадив він, — перелічені на цих моїх пальцях. Їх дві. По-перше, я приїхав, аби з глибоким сумом потвердити, що між сером Персівалем і леді Глайд відбуваються прикрі суперечки. Я найближчий друг сера Персіваля. Я також поріднений з леді Глайд завдяки одруженню з її тіткою. Я очевидець усього, що діялося в Блеквотер-Парку. Ці три підстави дають мені змогу промовляти з цілковитим правом, із упевненістю, з шанобливим жалем. Сер, я доводжу до вашого відома, як голови родини леді Глайд, що міс Голкомб нічого не перебільшила у своєму листі до вас. Я стверджую: засіб, що його запропонувала ця дивовижна леді, — це єдине, що позбавить вас жахів публічного скандалу. Тимчасове розлучення чоловіка й дружини — єдине мирне розв'язання цієї складної проблеми. Розлучіть їх на якийсь час, і, коли будуть усунені всі причини для свар, я, що маю честь нині звертатися до вас, уживу заходів, аби напутити сера Персіваля. Леді Глайд не винна, леді Глайд скривджена, але (стежте уважно за моєю думкою!) саме тому — кажу це з почуттям сорому — вона є джерелом роздратування для свого чоловіка, поки лишається з ним під одним дахом. Тільки ваш дім може прийняти її з цілковитим правом і пристойністю. Прошу вас, відчиніть двері, прийміть її!

Оце так холодний душ! На півдні Англії лютує подружня буря, а чоловік із полчищами заразних бацил у кожній складці свого сурдута запрошує мене прибути з північної Англії в ту бурю, аби й мене поколошматило! Я спробував висловити йому цю свою думку так само сильно, як оце тут виклав. Граф непоквапно опустив одного із своїх страшних пальців, другого так і лишив піднятим і помчав щодуху вперед, переїхавши мене зразу ж і навіть не попередивши з кучерською люб'язністю: «Гей, з дороги!» — перш ніж збити з ніг...

— Стежте знов за моєю думкою, прошу вас, — говорив він далі. — Я вже сказав вам про першу мою причину. Друга причина, через яку я опинився тут, — це необхідність доконати те, що мала намір зробити сама міс Голкомб, коли б на заваді їй не стала хвороба. У Блеквотер-Парку всі черпають із мого багатющого життєвого досвіду. Моєї дружньої поради просили й з приводу вашого цікавого листа до міс Голкомб. Я збагнув зразу, адже у нас із вами споріднені душі, чому ви попередньо хотіли побачитися з нею, перш ніж узяти на себе відповідальність і запросити леді Глайд у Ліммерідж. Ви маєте цілковиту слушність, сер, не зважуючись прийняти дружину, поки не впевнитеся, що чоловік не скористається своїм законним правом вимагати її назад. Я з вами згоден. І згоден, що таку делікатну річ, як родинні незлагоди, не викладеш належно у формі листа. Моє прибуття сюди (пов'язане з величезною незручністю для самого мене) вже саме собою свідчить про щирість моїх слів. Що ж до можливих з'ясувань стосунків, то я, Фоско, я, хто знає сера Персіваля краще, ніж знає його міс Голкомб, запевняю вас моїм словом честі: він ані наблизиться до цього дому, ані спробує хоч якимсь чином спілкуватися з будь-ким із родини,