Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко

гребінець з мереживним металевим руків’ям. Крісталіні — ко-

робку з пазлами, Амалії — щось яскраве, з картинками, у про-

зорій упаковці. Кріста допомогла сестрі довідатись, що там, і вони витягли книжку-незмокайку для купання у ванні.

— Сьогодні — день захисту дітей, — пояснив Роберт, від-

шукавши свої капці під лавкою. — Вітаю!

— А нам з Кароліною, виходить, за компанію пощастило? —

озвалась Марина, яка вже розкладала серветки.

— А жінки — вічні діти. Це ваш день. Зараз його й відсвят-

куємо. Де наш коркотяг? — у його руках звідкись узялася пляш-

ка вина.

Нові іграшки відволікли дітей. Молодша залишилась на кух-

ні, зосереджено гортала пластикову книжку на грубому пледі, постеленому на підлозі. Старша сховалась у дитячій кімнаті, щоб почати складати новий пазл, поки Амалія не заважає.

Для чого зліва від тарілки лежали ще й ложки, Кароліна не

розуміла, поки Марина не почала їсти. Довгі макарони вона на-

колювала виделкою у правій руці, спирала зубцями в ложку, яку тримала лівою, і прокручувала, немов викруткою. Мака-

рони намотувались — і відправлялись до рота.

33

Кароліна не була певна, що вона зможе повторити ці вправ-

ні рухи, тому, повагавшись, узяла виделку так, як звикла.

Брат глянув на неї і теж проігнорував ложку.

— Беріть грана-падано, — підвела голову Марина і зробила

ковток вина.

— Ага, — відповіла Кароліна й собі потягнулась до келиха.

— Мені видається, що сиру малувато, — уточнила Марина.

Кароліна кивнула. Вона геть заплуталася з тими назвами.

Роберт узяв зі столу прозорий конус з металевим носиком, струсонув двічі над своєю тарілкою — тертий сир сипонув на

макарони.

— Дозволиш? — повернувся до сестри і притрусив жовти-

ми окрушками макарони перед нею.

— Я бачила мушлі в кімнаті… — Кароліні було цікаво, хто

збирає цю колекцію — брат чи Марина.

— Це батько Марини, — відповів Роберт. — Привозив їй

з усіх поїздок. Як мама? Що там батько?

— Тато нервується та злоститься. Мама працює і терпить.

Усе як завжди.

Обмежилась коротким повідомленням, і далі розмова точи-

лась про незнайомі їй реалії та незнайомих людей. Вона слуха-

ла неуважно, як на уроці фізики. Усе почуте її не стосувалося.

Оливки в керамічній тарілочці мали кісточки та були біль-

шими, аніж ті, що вони їли з Павлом у купе.

— Як я люблю оливки! — вихопилось у Кароліни, і вона

тої ж секунди пошкодувала, бо їй спало на думку, що її зараз

запитають, де це вона їх встигла полюбити.

Брат і собі потягнувся по оливку:

— І я, — сказав він.

— От усі кажуть оливки — на зелені, а маслини на чорні, —

Марина зняла пальцями кісточку з язика, поклала на край

тарілки. — А насправді всі вони — оливки, і всі вони — мас-

лини. Зелені оливки, чорні оливки. Зелені маслини, чорні

34

маслини. Немає значення. Обидва слова означають одне й те

саме. А все ж люди підсвідомо правильно розділяють ці два

поняття. Ми ж кажемо «оливковий колір», маючи на увазі ко-

лір зелених оливок. Або ж: «очі, як маслини»… Зрозуміло, що

чорні очі. Все ж таки оливки — це зелені, а маслини — чорні.

Вона глянула на Роберта й додала м’якше:

— Життя сильніше за правила. Воно їх шліфує.

І тут брат зробив щось неочікуване і дивне. Він нахилився

до дружини, вперся чолом їй у плече і затримався так на мить.

А Марина схилила голову набік, торкнувшись маківки чоло-

віка щокою. Роз’єднались, глянули одне на одного, і в повітрі

ніби електричний струм пробіг. Але розмова тут була ні до

чого, і оливки з маслинами теж. Якесь секундне затьмарення.

Від того, що стала його свідком, Кароліна аж очі опустила.

Одного разу, на святкуванні 16-річчя однокласниці Валі —

вона жила неподалік від школи — Кароліна зайшла в зачине-

ну кімнату, куди всі поскидали свої куртки, шукала свою мо-

білку, а побачила Валю з її хлопцем. Ті були впевнені, що гості

танцюють у великій кімнаті і не помічають їхньої відсутності.

Нічого більш еротичного, ніж картина, що постала тоді перед

очима, вона у своєму житті не бачила. Зараз її знову накрило

хвилею чужої чуттєвості, вона на мить стала свідком відвер-

тих проявів стосунків, хвилюючий вітер пронісся поруч і зник.

Як ніби війнуло запахом п’янких трав, серце зупинилося —

і прискорено забилося знов. Долинуло кілька акордів гарячої

музики здалеку — і вже не чути нічого, хоч як прислухайся.

Брат як ні в чому не бувало зробив ковток вина з келиха.

— Які плани? — повернувся до Кароліни.

— Знайти роботу, — вона подивилась йому в очі. — Я бо-

ялась, що так, як є, буде завжди…

У полум’ї свічки червоне вино за тонким склом вигравало

золотавими полисками.

— Я хочу знайти роботу, — і повторила те, що говорила

братові по телефону: — Надовго я у вас не затримаюсь.

35

— Яку роботу? Щось конкретне?

— Хотіла б влаштуватися на роботу у твій торговий центр, —

і Кароліна вихилила вино до дна.

— Гаразд, — погодився Роберт. — Завтра о дев’ятій вихо-

димо з дому.

Думала, брат допитуватиметься про деталі, але він сказав

«гаразд, завтра о дев’ятій», і до рішучості Кароліни приєдна-

лась братова впевненість.

— Як вам бардоліно? — запитала Марина.

— Яке бард-доліно? — вино таки розв’язало Кароліні язи-

ка. Її запитання прозвучало доволі виклично. Вона відклала

серветку вбік. — Бардоліно — це сир?

— Вино.

— Занадто міцне. Як на день захисту дітей.

— Міцне? — здивувалась Марина. — Сухе вино — міцне?

Кароліна махнула рукою:

— Бардоліно, грано-падано, сухе-банано…

Марина усміхнулась. А тоді й вибухнула сміхом.

— Ви з Робертом нижню губу випинаєте однаково! Боже

мій милий! Один в один!

Роберт суворо глянув на дружину, ще більше випнув губу, ще й ніс зморщив, брови насупив. Обвів жінок поглядом спід-

лоба. Монстр та й годі!

Реготали так, що Амалія покинула свою книжку та свій

плед, вилізла мамі на руки. І старша прибігла, відчувши, що

пропускає щось важливе. Молодший жіночий склад сім’ї

теж отримав можливість оцінити мармизу домашнього чу-

довиська; дівчатам, проте, не сподобалось: Амалія притули-

лась до мами, запхавши пальці до рота, Крісталіна замаха-

ла руками: не роби так, тату! це не ти! Крок