Король Гуцул - Сергій Дячук
І він продовжив розповідь.
— Тої зими тією дорогою біля монастиря після служби їхав Господар до другого брата у Валахію в супроводі маланки з посольством. Грізний Господар та й його жінка їхали попереду, — говорячи це, ґазда встав, чорна кошлата гуня на його плечах надавала йому вигляд ведмедя. Він водив долонею по стіні свого будинку, ніби рахуючи вікові кільця, один, два, три, чотири, п’єть, сто, двісті, триста… Ґазда був високого зросту, здавалось, що якщо він випрямиться і стане рівно, то його голова сягатиме стелі. — Вони побачили край дороги, біля великого різаного крижа, притрушену снігом людину, і подумали, що він уже мертвий, але переконавшись, що він іще дихає, непритомного Адріяна погрузили у сані в обозі із замковою челяддю та різними скринями повними подарунків і припасів та посуду на подорож. Попереду їхав Господар та його господиня, бояри та лицарі. Йому перев’язали рани. Коли Адріян опритомнів, нагодували бринзою та гуслінкою та все розпитували хто він і звідки, і що з ним сталось. Він увесь час мовчав, але хтось із челяді впізнав в ньому розбійника з гір і доповів господарю. Господар розпорядився не чипати і добре наглядати, а тоді вже по поверненню в замок закувати і влаштувати суд.
Успенська церква світилась на сонці своїми покрученими баштами на зимньому сонці, коли Господар після Служби Божої, поцілувавшись із двоюрідним братом на порозі — сходинах церкви, рушив назад у свій замок. І ось на самому кордоні волоські застрільники дали прощальний залп із самострілів, кінь господарки перелякався і, мов оскаженілий помчав схилом гори у бік урвища. Це сталось так швидко, що всі інші вершники — лицарі і зброєносці, що сиділи на своїх бойових конях, звиклих до звуків бою, ніяк не зреагували, тупцюючи на місці. Молодий кінь господарки Євдокії несамовито галопом ніс її до вірної гибелі. Вона не пручалась, не кликала на допомогу. їЇ хутряна шапка впала, коли кінь після залпів встав на диби і її красиві довге біле волосся тепер розвивались на повітрі. Усі, ніби завмерли, мовчки і розгублено дивились, як нісся горбом чорний, як ніч, кінь, як хвилями розлітався сніг з-під його копит.
Адріян тут же скинув свою велику довгу гуню, скочив на коня із саней, скинувши вершника, який весь час їхав поруч, наглядаючи за ним, помчав щодуху на перейми. Спостерігачі у сідлах і санях аж ахнули в очікуванні розв’язки. І коли до урвища лишалось декілька метрів, Адріян вихопив господарку Євдокію з сідла, посадивши її перед собою. Зістрибнувши з коня, міцно взяв під узду, повільно пішов через кучугури снігу до верху, де чекали, онімілі від побаченого, глядачі. Час від часу обертаючись на неї. Вона ж не зводила з нього погляду і, коли він крайній раз обернувся, прошепотіла ледь чутно із докором. Він прочитав по губах: «Навіщо ти це зробив…» Він зупинився від здивування. Цієї миті підскакав господар, зіскочивши з коня прийняв її на руки і передав слугам, які укутали господиню в теплу різнокольорову джергу та посадили у розкішні, багаті сани запряжені двома білосніжними конями, які були оформленні різаними візерунками, мов хвилями. Адріян стояв мовчки на тому самому місці, де передав врятовану ним Євдокію її чоловіку. Господар сердито гримнув своїм людям: «Приведіть мені його сюда!», — так, що це почули навіть в обозі. Зброєносці схопили Адріяна під руки і швидко притягнули до воєводи. Він стояв перед Господарем. Здійнявся вітер і його довге чорне волосся весь час спадали йому на очі. Він постійно прибирав його. Через мить Господар запитав: «Як тебе звати?» «Адріян Туряк!», — голосно і гордо відповів гуцул. Це сподобалось воєводі і він, усміхнувшись, запитав ще «звідки ти?» «з гір» тут же відповів Адріян і тут же перепитав голосно «А тебе як звати?!» Присутні ахнули а лицарі господаря тут же кинулись до нього намагаючись повалити на землю, але це їм не вдавалось. Він пручався.
— На коліна перед господарем! На коліна! — волали вони, аж слина летіла із рота.
Адріян кричав їм у відповідь.
— Я стою на коліна лише перед Богом у церкві!!
— Лишіть! — скомандував Господар своїм людям. Ті відпустили його. Здивовані відійшли в сторону, коли їхній воєвода таки відповів гуцулу.
— Милостією Божою ми, Стефан воєвода Господар Землі Молдовської…
Згодом додав, крутячись на коні, який бив копитом у землю.
— Ти врятував сьогодні мою господиню. Мені потрібні такі сильні і сміливі люди. Дайте йому коня!
Скомандував господар і поскакав вперед. Вона їхала в санях закутана у прикрашену різними візерунками і кольорами джергу, вдивлялась у краєвиди передгір’я Карпат. Адріян намагався їхати поруч із санями. На крижаницях, задній спинці саней, було зображено знаки сонця і вогню, баранячі ріжки, дерево життя та хрести. Він все роздивлявся цю жінку, яку щойно врятував, відчуваючи пасма її білих і довгих волос у себе на обличчі, їх приємний запах тієї миті коли він вихопив її із сідла перед урвищем. В стороні від дороги, якою вони їхали, на засніженому містку із стесаної з одної колоди смереки, троє сільських дітей переодягнених в костюми ангелів з великими крилами прикрашеними різнокольоровими нитками, помалу ідучи боком один за одним переходили річечку, яка ніколи не замерзала на зиму. Від неї йшов пар і діти кумедно крутячись на ній, ніби танцюючи. За деякий час вони таки переправились на той бік і стояли там на засніженому березі, уважно розглядаючи вершників, що рухались дорогою. Побачивши дітей, Євдокія махнула їм рукою, натомість вони учтиво поклонились їй. Цієї миті подивилась на Адріяна, який весь час їхав поруч, але вона його ніби не помічала, занурена в свої думки. І тут, вказуючи на дітей: «Ангели», — прошепотіла, вперше усміхнувшись йому своїм рум’яним з морозу личком. Тут же знову відвернулась від нього.
На горизонті показались абриси замку на горі, зарослий з усіх боків, тепер узимку засніженими лісами. Селяни з дороги побачивши колону здіймали шляпи на голові. Край дороги на палях висіли страчені, обличчя яких позамерзали і вони, мов скульптури із страшними виразами мук, висіли там. Двох страчених Адріян, роздивившись, встиг розпізнати — це були його колишні колєги, одні з тих, що споїли його
