Жінка у білому - Вилки Коллінз
— Знов якась молода особа? — спитав я. — Я не прийму її. Я такий нездоровий, що молоді особи на мене погано діють. Мене немає вдома.
— Цього разу джентльмен, сер.
Джентльмен — це, звісно, інша річ. Я глянув на картку. Боже милий! Чужоземний чоловік моєї занудливої сестри — граф Фоско!
Чи треба говорити, яке було моє перше враження, коли я глянув на візитну картку гостя? Звісно, не треба. Оскільки моя сестра вийшла заміж за чужоземця, враження у всякої розумної людини могло бути лиш одне: граф, безсумнівно, з'явився просити у мене грошей.
— Луї, — сказав я, — як ви гадаєте, чи забереться він геть, коли ви дасте йому п'ять шилінгів?
Мій слуга був шокований. Він страшенно вразив мене, заявивши, нібито чужоземний чоловік моєї сестри розкішно вбраний і має вигляд справжнього багача. Від цих відомостей моє перше враження відповідно трохи змінилось. Тепер я був переконаний, що у графа свої власні подружні клопоти й він приїхав, щоб, за звичаєм усієї моєї рідні, перекласти їх на мої плечі.
— Він сказав, у якій справі приїхав? — допитувавсь я.
— Граф Фоско каже, сер, нібито приїхав сюди тому, що міс Голкомб не може сама виїхати з Блеквотер-Парку
Нові тривоги, ясна річ! Мабуть, не зовсім його клопоти, а дорогої Меріан. Так чи так — тривоги й клопоти. О Господи!
— Запросіть його, — мовив я, скорившися своїй долі.
Поява графа просто приголомшила мене. Він був такий страховинно великий, що я аж затремтів. Я був певен, що він заколиває підлогу й поперекидає всі мої мистецькі скарби. Він не скоїв ні того, ні другого. Він був у приємному світлому літньому костюмі, тримався з чарівливим спокоєм та самовладанням і добродушно всміхався. Спочатку він справив на мене чудове враження. Це не робить честі моїй проникливості, як покажуть подальші події. Прикро це визнавати, але я щира людина і визнаю це, незважаючи ні на що.
— Дозвольте відрекомендуватися вам, містере Ферлі, — заговорив він. — Я приїхав із Блеквотер-Парку і маю щастя й честь бути чоловіком мадам Фоско. Дозвольте мені вперше і востаннє скористатися з цієї величезної переваги, благаючи вас не ставитися до мене як до посторонньої людини. Прошу вас — не турбуйтесь! Благаю вас — не ворушіться!
— Ви дуже люб'язні, — відповів я. — Хотів би я мати досить сил, щоб підвестися. Радий бачити вас у Ліммеріджі. Прошу вас, сідайте.
— Боюсь, що ви дуже страждаєте сьогодні, сказав граф.
— Як завжди, — відказав я. — Я всього-на-всього клубок нервів, я тільки подоба звичайної людини.
— Свого часу я вивчав багато наук, — зауважив цей симпатичний чоловік. — Серед них — і невичерпне питання про нерви. Чи смію я зробити пропозицію — дуже просту й водночас дуже глибоку? Ви дозволите мені поправити освітлення вашої кімнати?
— Звісно. Тільки, будьте ласкаві, глядіть, щоб світло не падало на мене.
Він підійшов до вікна. Який контраст у порівнянні з дорогою Меріан! Які зважені, зовсім безшумні рухи!
— Світло, — сказав він чарівливо довірливим тоном, що так заспокійливо діє на всякого інваліда, — має першорядне значення. Світло збуджує, живить, зберігає. Вам воно таке необхідне, містере Ферлі, як коли б ви були квіткою.
Ось дивіться. Тут, де ви сидите, я зачиню віконниці, щоб світло вас не турбувало. А там, де ви не сидите, я відчиню віконниці й впущу цілюще сонце. Хай ви не зносите, коли світло падає на вас, — впустіть його до вашої кімнати. Світло, сер, заповідане нам милостивим провидінням. Ви приймаєте провидіння із своїми поправками. Приймайте й світло на таких самих умовах.
Мені ці слова здалися вельми переконливими й турботливими. Я таки довірився йому спочатку — і в цьому питанні про світло теж. Але не більше.
— Бачите, містере Ферлі, я бентежуся, — сказав він, вертаючись на своє місце, — клянусь честю, я бентежуся, дивлячись на вас.
— Мене просто вразили ваші слова, запевняю вас. Дозвольте спитати: чому?
— Сер, чи міг я увійти до цієї кімнати, де сидите ви, страдник, побачити вас серед цих дивовижних творів мистецтва й не збагнути, що ви людина надзвичайно вразлива, людина загостреної чутливості? Скажіть, невже міг я?
Мав би я досить сил, щоб сісти прямо, я б йому, звісно, вклонився. Та сил у мене не було, і я зміг тільки вдячно усміхнутись. По суті, це було те саме. Ми обидва зрозуміли один одного.
— Прошу вас, слідкуйте за ходом моєї думки, — вів далі граф. — Ось я сиджу тут, бувши сам людиною витонченої чутливості, сиджу в присутності іншої людини витонченої чутливості й усвідомлюю жахливу необхідність уразити цю чутливість повідомленням про деякі дуже невеселі родинні події. Які будуть неминучі наслідки цього? Як я вже мав честь доповісти вам, я сиджу й бентежуся.
Чи не цієї хвилини я запідозрив, що він буде мені докучати? Здається, так.
— Невже так необхідно згадувати про ті невеселі події? — запитав я. — Висловлюючись нашою невибагливою англійщиною, графе Фоско, невже не можна про них забути?
З дуже тривожною поважністю граф зітхнув і похитав головою.
— Я справді мушу про них довідатись?
Він здвигнув плечима — перший чужоземний жест, який він дозволив собі від тієї хвилини, коли з'явився у моїй кімнаті, — і втупився в мене вельми неприємним проникливим поглядом. Мій інстинкт підказав мені, що ліпше буде заплющити очі. Я скорився своєму інстинкту.
— Тільки прошу, обережніше! — заблагав я. — Хтось помер?
— Помер! — вигукнув граф із зайвою чужоземною гарячковістю. — Містере Ферлі! Ваше національне самовладання жахає мене. Ради бога, що я такого сказав чи зробив, щоб ви могли добачити в мені вісника смерті?
— Тисячу разів перепрошую, — відповів я. — Ви нічого такого не сказали й не зробили. Але у мене правило: в таких прикрих випадках зарані бути готовим до найгіршого. Це зм'якшує удар, зустрічаючи
