Зірки Егера - Геза Гардоні
— Звідкіля вони в нас?
— Я дуже люблю персні,— сказав незнайомець і підняв ліву руку! з десяток перснів, один кращий за інший, заблищали на ній. Певно, мав їх і на правій руці, але та була обтягнута замшевою рукавичкой ясно-сірого кольору.
Незнайомець вів далі:
— А ще люди кажуть, що є у вас чудова каблучка.
— Є,— ствердила Ева, всміхнувшись.
— З півмісяцем?
— Із зірочками.
— Півмісяць топазовий?
— А зірочки діамантові. Та звідкіля все це вам відомо?
— Можу я глянути на каблучку? — спитав гість. Голос йому затремтів.
— Ні,— відповіла жінка.— Чоловік її завжди в кишені тримає. Кажуть, вона щастя приносить. Належала колись якомусь туркові.
Малий Йончико брязкотів шабелькою у саду. Хлопчик за один мах здолав приступці й опинився на ганку. Побачивши незнайомця, мило, як то можуть лише діти, закліпав на нього своїми блакитними вічками.
— Ану, гарненько з дядечком привітайся,— підказала йому мати.
— Так оце син пана лейтенанта? — спитав незнайомець.— Гей, та що тут питати, бачу — викапаний батько!
Він пригорнув хлопчика до себе, поцілував.
Передчуття чогось лихого ворухнулося у Еви, та за мить вона вже забула про нього.
— А коли ж ми купимо сурму? — спитала дитина.
— Хай іде зі мною на ярмарок,— попрохав школяр.— Я відведу Пончика до знайомого візника, покажу йому там лошатко.
— Гаразд,— погодилась мати.— Ось вам динар, купіть йому сурму. Але пильнуйте його, Міклоше! Ти ж, Пончику... Ти пам'ятаєш, що наказував тобі татко.— Вона повернулася до Томаша Балога і, сумовито всміхнувшись, додала: — Дуже любить сина і звелів берегти його, як зіницю ока.
Аж підстрибуючи од радості, хлопчик побіг за школярем.
Мати гукнула їм навздогін:
— Міклоше, гуляйте біля церкви! Ми зараз теж туди підійдемо.
Вона ще вчора збиралася на ярмарок, хотіла купити деякі дрібнички у приїжджих віденських крамарів.
Пан Томаш Балог неуважно бгав у руках шапку, понуро зиркаючи в сад.
— Що чути з Солнока? — з неприхованою тривогою спитала жінка.— Правда, туркам його не здобути?
— Я теж так думаю,— недбало відповів Томаш Балог.
— Та й чоловік мій, прощаючись, сказав, що тепер турки навряд чи дійдуть до Егера. Торік Солнок добре укріпили. Нині він сильніший за Егер.
— Набагато сильніший.
— А якщо впаде і Солнок, то Егер захищатиме вся Верхня Угорщина.
Пан Томаш Балог кисло посміхнувся.
— А скажіть, чи маєте ви якийсь портрет вашого чоловіка, пана лейтенанта? — трохи помовчавши, спитав він.
— Аякже,— відповіла жінка.— Оце лише минулого року змалював його один німецький маляр.
— Чи не будете ви такі люб'язні, вельмишановна, показати мені портрет. Я так багато чув про витязя Борнеміссу. Хотів би глянути на нього.
— А хіба ви незнайомі? — здивовано спитала Ева.
— Колись були знайомі, та давно вже не стрічалися.
Господарка завела гостя до кімнати. Там у напівтемряві приємно пахло лавандою. Ева прочинила віконниці. Стало видно, що ввійшли до вітальні. На підлозі — турецькі килими. Побіля стіни — вкритий ведмежою шкурою диван. Край вікна — конторка й книжкова шафа, а в ній не менше сотні книжок у шкіряних оправах. На стіні — портрети. Старого Цецеї намальовано в шоломі ще в ті часи, коли він мав чорного чуба. Зизооко дивиться з портрета дружина Цецеї, на плечах у неї золотом гаптована шаль. Далі в горіховій рамі зжовтілий лик Христа; потім — пустотливе личко дівчини, дуже схожої на господиню дому, а поряд портрет Гергея Борнемісси. Тонкі риси смаглявого, як у цигана, обличчя. Відвертий сміливий погляд розумних очей. Вуса підкручені, невеличка м'яка й кругла борідка приховує підборіддя. Волосся спадає на плечі.
Томаш Балог з цікавістю роздивлявся портрет і покивував головою.
— Красень! І, видно, відважний! А скільки йому років?
— Двадцять шість.
— І у вас уже такий великий син?
— Ми вже вісім років як одружені,— з усмішкою відказала молодичка.— Майже дітьми побралися.
Пан Томаш знову глянув на портрет.
— А правда, що пан витязь бував і в Константинополі?
— Звичайно. Я з ним теж