Зірки Егера - Геза Гардоні

— Хто це такі? — пробурмотів Гергей.— Турки — не турки... А якщо угорці, то чого їдуть від Егера, а не до нього?

Раптом серце йому стислося: а що як Добо покинув Егер?

Бо ж король Фердінанд посилав підкріплення лише на словах. І тому вже цього року втрачено Ліппу й Темешвар. Та й хто знає, чи Солнок вистоїть? Такий тямущий, розважливий чоловік, як Добо, одразу збагне, що один угорець не подужає сотню турків.

Дорогою йому стрілося чимало священиків, що їхали з Егера; на возах височіли скрині, лантухи, шафи, всілякі інші пожитки. Попервах Гергей вітався з попами, та згодом, коли їх аж надто побільшало, вже й дорогою не поступався.

На мить він злякався, подумавши, що Добо залишив Егерську фортецю. Але тільки на мить. Він зразу ж відігнав від себе цю думку. Не такий Добо чоловік! Кого завгодно можна зустріти на цій дорозі, тільки не Добо. Бо якщо б навіть його військо йшло тепер йому навстріч, самого Добо тут бути не може. Він один зостанеться і загине, але в літописах країни не буде записано, що Добо залишив довірену йому фортецю. Адже Егер — ворота у Верхню Угорщину.

Стрічні солдати йшли без прапора. Було їх голів двісті. Вони рухалися швидко, розбившись на дрібні групи.

Гергей подав знак Цецеї. Старий їхав верхи позаду загону, бесідуючи з якимсь літнім солдатом. Цецеї завжди з кимось бесідував. Та тільки-но зять гукнув його, він тут же під'їхав.

— Я поїду розвідати, що робиться попереду,— сказав Гергей.

Він приострожив жеребця і риссю під'їхав до незнайомого загону.

Очима пошукав командира. Одначе шапки з пером ні на кому не побачив. Тоді Гергей осадив коня і, піднявши шаблю, наказав загону зупинитися.

— Ви хто — кашшайці?

Ніхто не відповів. Усі дивилися на нього зніяковіло. Дехто навіть почервонів.

— Звідки йдете?

І знову ніякої відповіді.

— Ну! — вигукнув роздратовано Гергей.— Солдати ви чи німі ченці?

Врешті один здоровенний чолов'яга з широким підборіддям проказав:

— Та ж кашшайці ми, пане лейтенант, і йдемо звідтіля, куди ви їдете.

— З Егера?

— Так. І було б краще, пане лейтенант, якби й ви не марнували зусиль. Бо не варто. Все одно доведеться назад повертатися.

— А чого? Що трапилося?

— Нічого особливого. Знаєте — не лізь, кізонько, бо зламаєш ніженьки.

— Що ти маєш на увазі?

— А хіба вам невідомо, що трапилося в Темешварі?

— Відомо.

— А знаєте ви, що Лошонція вбили, а солдатів його порубали?

— Знаю.

— А знаєте, що турків аж двісті тисяч.

— І це знаю.

— Тоді вам варто б знати, що в Добо й тисячі солдатів не набереться.

— Ну, стільки ще набереться.

— А чи відомо вам, що позавчора турки захопили Солнок?

Гергей зблід.

— Що ж, тепер уже й це знаю. Хоча відомо мені й те, що якби там були ви, то Солнок захопили б ще раніше. Тікаєте по домівках, то й тікайте. А щоб не біглося вам упорожні, так нате вам, щури боягузливі, одного на всіх гостинця!

І він вліпив такого ляпаса солдатові, що той мало не впав.

А Гергей з оголеною шаблею вже проклав би собі шлях поміж утікачів, якби ті спритно не звернули з дороги.

— Моє шануваннячко Дьєрдю Шереді! — крикнув він їм навздогін.— Бажаю йому солдатів хоробріших, аніж ви! Щури!

І Гергей плюнув їм услід.

Кашшайці, озираючись, розсипалися по полю. Але Гергей на них уже не дивився — помчав далі, і лише кінь його відчував по гостро втиснутих у боки острогах, що господар аж тремтить од люті.

По дорозі нагодився йому циганський табір. Чи то кашшайці перевернули одну з їхніх підвід, чи сама вона перекинулася — так чи інакше, віз лежав догори колесами, і тепер цигани метушилися біля нього, намагаючись витягнути з ярка.

Гергей озирнувся, аби побачити, чи далеко відстав його загін. І, чекаючи на своїх ратників, зупинився навпроти циган. Дивлячись на них, потроху заспокоювався.

— Кого я бачу! — вигукнув він зраділо й здивовано водночас.— Шаркезі, друже!

Пелехатий циган усміхнувся на цей привітний оклик і