Зірки Егера - Геза Гардоні

— Звідки ви це знаєте, Міклоше?

— Як не знати! Два роки я вчився в єгерській школі. А там про це всі говорили. Тоді ж і Темні ворота спорудили.

— Гляньте, на західному боці, біля річки, теж, певно, ворота?

— Є ще й отут, з південного боку. Всього у фортеці троє воріт.

— А дивіться, оці різні червоні лінії?

Школяр придивився ще пильніше, розгадуючи позначки. Похитав головою:

— Це підземні ходи.

— Аж стільки підземних ходів?

— Їх багато, але чимало з них уже непрохідні.

— А ці, подібні до кімнат, чотирикутники?

— Це підземні зали. Тут водосховище. А ось цвинтар.

— Цвинтар? Між підземними ходами?

— Мабуть, що так. Бачите, під оцим підземним ходом написано: «Дорога мертвих».

Жінка здригнулася.

— Дивно, що тут ховали мертвих...

— Лише в часи холери,— відповів школяр.— Тепер я вже точно пригадую, що чув про це.

— Ой, Міклоше, чому ви не прийшли до нас раніше, бодай на два тижні!

— А для чого, добродійко?

— Тоді б я раніше віддала вам цей одяг і пергамент знайшла б раніше. Адже ж мій чоловік, сердега, поїхав саме туди, в Егер.

— Чув я, що туди турки повернули.

— Тому й подався мій чоловік до Егера. Але чому він погодився взяти з собою й мого батька? Подумайте лише: старому сімдесят років! І рука й нога у нього дерев'яні. А от зібрався й поїхав з чоловіком.

— Воювати?

— Воювати, звичайно, теж. А ще ж там у фортеці мешкає його давній побратим — панотець Балінт. Рік тому вони посварилися з-за чогось. Тоді ще й мати, бідолаха, була жива. Панотець Балінт перебрався в Егер, до Добо. Отож мій татусь туди й подався, аби помиритися з ним. Дуже вже вони один одного люблять.

Ева відкрила пофарбовану в зелене, розмальовану квітами скриню й дістала звідти книжечку — свій молитовник. Вона вклала туди пергамент і виглянула в сад, де біля служниці, що поливала квіти, гасав її синок.

— Хтось-таки мусить приїхати з Егера,— замислено мовила вона.— Тут живе старший брат Гашпара Пете. Це вірний королю чоловік. У фортецю, де служить його молодший брат, він послав цілу підводу пороху і ядер. Якщо з Егера до нього прибуде гонець, я перешлю з ним цей план моєму чоловікові.

Вона взяла голку з ниткою і поклала собі на коліна шовковий костюм. Поки вони розмовляли, на подвір'я зайшов чоловік у темно-синьому ментику. Причинивши хвіртку, він попрощався з кимось.

— Не турбуйтеся,— сказав він,— тут я вже не заблукаю.

Ева підвелася. Голос був їй незнайомий, чоловік теж.

До ганку вели три сходинки. Дійшовши до них, незнайомець підвів голову. Це був одноокий, опасистий чоловік. Вуса підкручені. В руці тримав палицю, подібну до тих, що з ними ходять сільські старости.

— Доброго вам дня! — привітався до жінки.— Кажуть, що тут живе пан лейтенант Гергей Борнемісса.

— Так, живе,— відповіла жінка,— тільки вдома його зараз нема.

— Виходить, що справді поїхав?

— До Егера поїхав.

— Шкода! — похитав головою незнайомець.— А так хотілося побалакати з ним... Але, може, його дружина...

— Я його дружина. Прошу заходити.

Незнайомець піднявся по сходах на ганок, зняв шапку і шанобливо вклонився.

— Мене звуть Томаш Балог,— випалив він,— я дворянин з Ревфалу.

Вже по тому, як уклонився незнайомець, видно було, що він не з селян.

Ева люб'язно показала йому на стілець біля столу й відрекомендувала школяра:

— Міклош Риз. До школи на чужину збирається. Його старший брат служить у війську короля і знайомий з моїм чоловіком. Оце, їдучи на подорожній мажі, завітав до нас, аби перепочити.

— Здрастуй, брате, здрастуй,— сказав одноокий, але руки школяреві не подав. Сівши на стілець, почав розказувати.— На кінний ярмарок я приїхав,— мовив він і ляснув себе по коліну,— і були в мене різні справи до вашого чоловіка. Та оце й гроші йому привіз.

— Гроші? — здивовано перепитала Ева.

— Таж подейкували, що він у грошах потребу має.