Зірки Егера - Геза Гардоні

була грекинею. Один турок захотів їй допомогти і закричав: «Гак, гак, гак!» Кури й тут не слухають. Тоді один з італійців — знаєш, той, з дівочим обличчям,— взяв у турка кошик з пшеницею і став кликати: «Пі-пі-пі! Пітє-пі-тє-пітікем!» І всі кури враз збіглися до нього. А він схопив одну курку і став цілувати.

— Ну й що ж тут такого?

— А те, мій пане, що кури й курчата розуміли по-угорському. А той, хто їх скликав, теж, виходить, розуміє.

Бей гмукнув.

— А може, й по-італійському так кличуть курчат? Ти знаєш італійську мову?

— Італійську? Ні.

— Тоді нема чого патякати, верблюде!

Силяхтар відповів на це з покірним поклоном і вів далі:

— А що було, коли під Белградом один наш силяхтар Кереледже поміняв коня? Він мінявся з якимсь селянином і доплатив за коня десять асперів[63]. Але жеребець був такий дикий, що нікого не підпускав до себе. Тоді отой широкоплечий італієць, як барс, скочив на нього і ганяв доти, доки не приборкав. Жеребець ледь з ніг не падав. А звідки в італійського співака така майстерність верхової їзди?

Бей знизав плечима.

— Мабуть, у дитинстві він був конюхом.

— Дозволь, мій пане, сказати ще слово.

— Кажи.

— Ввечері до нас прийшов ага. Та який! Такого велетня я за все своє життя не бачив.

— Менде-ага?

— Так. Проходив він мимо італійців, та раптом зупинився перед струнким юнаком і сказав: «Глянь, та це ж Борнемісса!» А той здригнувся і відповів: «Я не Борнемісса».— «їй богу, це ти,— каже ага.— Гергей Борнемісса. Ти що, не впізнаєш мене? Ота гарна каблучка ще в тебе? Бачиш, порада, що ти її мені дав, допомогла: я вже став агою. Тільки тепер мене звати не Хайван, а Менда, і куля мене не бере».

— А що ж відповів італієць?

— Він сказав: «Не розумію, про що ти говориш. Але я знаю, що існує чоловік, схожий на мене. А звідки ти знаєш, як звати того угорця?» — «Я довідався в Буді,— відповів ага,— коли там схопили Балінта Терека. Гергей Борнемісса був у його почті. Шкода, що це не ти. Той хлопець дуже схожий на тебе. На цьому ти втратив десять золотих».

— От бачиш, він же не угорець, ти, слоне!

— І все-таки він угорець! — переможно заявив силяхтар.— Ввечері я пересвідчився в цьому. Та й не тільки він, а всі вони угорці. Коли вони розкладали вогнище, хтось із них вхопився за кущ бузини і вирвав його з корінням, розчищаючи місце для багаття. Разом з корінням із землі вивалився череп. Усі вони стали розглядати його й гадати: чий він — турка чи угорця. А я, твій вірний слуга, лежав поруч, удаючи, ніби сплю. Я ж розумію угорську мову.

Бей фиркнув, наче кінь.

— Вони що, по-угорськи розмовляли? Про що ж вони говорили, собаки?

— Отой молодий, стрункий сказав: «Це напевно череп угорця, бо турки всіх своїх загиблих поховали». Тоді другий узяв череп у руки і сказав: «Ким би ти не був, але ти загинув за батьківщину, а тому ти святий для мене!» І він поцілував череп. Затим вони знову закопали його в землю.

Бей ляснув по руків'ю шаблі:

— Мерзенні собаки, гяури! Чому ж ти одразу про це не доповів, бегемоте?

— Бо ти тоді спав, мій пане.

— У кайдани підступних лазутчиків! Негайно ведіть їх до мене!

Силяхтар побіг виконувати завдання, сяючи від радості. А бей похмуро чекав, дивлячись із пагорба, як метушаться поміж шатрами силяхтари.

Минуло дві години. Нарешті силяхтар вернувся. З його лоба струмував піт.

— Мій пане, італійці...

— Та де ж вони, в біса?

— Втекли, собаки, втекли!

Частина четверта
Лихоліття Егера

Якщо на небі є книга, до якої записують історію угорців, то наступні вісім років мають бути записані так:

1545. Турки здобули Буду, Естергом, Фейєрвар, Сегед, Ноград, Гатван, Веспрем, Печ — трохи не всю країну.

1546. Турки поділили Угорщину на п'ятнадцять санджаків[64]. Незагарбаними залишилися тільки Верхня Угорщина та один-два комітати