Зірки Егера - Геза Гардоні

з синицею; якась жінка тягла за спиною горщик з буйним кущем розквітлих троянд. Сила-силенна всілякого скарбу, безліч люду. Багато з них уже ніколи сюди не повернеться! Особливо з-поміж тих, котрі спустяться в долину Строкатих воріт і там повернуть на Фелнемет. Халупники і вдови зостануться жити у Верхній Угорщині, куди турецькій кінь ще не ступав копитом. Найбільша частина біженців прямувала до Кашші.

Та Гергею вже було не до них. Не минуло й чверті години, як він проскочив крізь Бактайські ворота у західному проході міського муру. Уважно роздивляючись довкруг, прогарцював через ринок, а далі повернув угору до фортечних воріт.

Стіни тут були свіжопобілені і, здавалося, ще пахли вапном.

Міст був опущений. Гергей птахом влетів до фортеці, поглядом розшукуючи капітана.

Той стояв на ринковій площі, зодягнений в оксамитовий, лілового кольору ментик, при шаблі, на ногах у нього красувалися червоні чоботи, оксамитову шапку з орлиним пером він тримав у руці. Поруч з ним виструнчився русявий зброєносець, стискаючи в руках два прапори: національний і червоно-синій прапор Егера. З другого боку від Добо стояв старий священик Балінт — у білому стихарі, в чорній рясі, зі срібним розп'яттям у руці. Сивий, з великою білою бородою, він скидався на біблійного пророка.

У фортеці саме приводили солдатів до присяги. Добо проказав останні слова свого звернення, потім надів шапку й повернувся до прибулого вершника.

Гергей зіскочив з коня і, блискаючи очима, віддав салют шаблею.

— Пане капітан, маю честь доповісти, що я прибув.

Добо пильно подивився на нього. Погладив рукою свою круглу сивувату бороду, довгі вуса і зміряв його здивованим поглядом.

— Не впізнаєте мене, пане капітан? Вісім років ми не бачились. Я, ласкавий пане, найвірніший ваш солдат: Гергей Борнемісса.

— Гергею, синку мій! — вигукнув Добо, розкривши обійми.— Знав я, що ти мене не покинеш!

Він обняв і розцілував витязя.

— А чого це ти сам приїхав?

Тієї ж миті на площу виїхав Шаркезі. Кінь високо підкидав обшарпаного босого цигана.

Солдати засміялися.

Усміхнувся і Добо.

— Оце і все твоє військо?

— Та ні,— мовив усміхнений Гергей.— Цей циган — мій зброяр. Гадаю, я добре вчинив, що привіз його сюди?

— У нас тут кожен чоловік на вагу золота,— відповів Добо.

Циган кинувся цілувати капітанові руку — Добо відсмикнув її.

Але ж хіба Шаркезі вгамуєш! Він тут же розцілував халяви капітанових чобіт.

— Скільки ж вас приїхало? — стурбовано спитав Добо.

— Небагато,— зніяковіло відповів Гергей.— Дали мені лише двісті п'ятдесят солдатів.

Очі в Добо засяяли.

— Двісті п'ятдесят? Сину мій, якби мені звідусіль посилали по двісті п'ятдесят солдатів, то я зустрів би турка на Макларському полі.

— А хіба підмоги не буде?

Добо нічого не відповів, лише махнув рукою; потім, повернувшись до офіцерів, що стояли поруч, відрекомендував їм Гергея. З королівських військ сюди вже прибув Золтаї, з яким Гергей познайомився ще одинадцять років тому. Він і зараз був такий же русявий, ставний і веселий. Навіть без бороди, видно, був ще не одружений.

Стояв тут ще один офіцер королівських військ — Гашпар Пете, маленький чоловічок з колючими вусами; його називали «ваша світлість». Біля Пете стояв худорлявий, блакитноокий молодик з хвацьким чубом. Він міцно потис Гергею руку і відрекомендувався:

— Янош Фюгеді, офіцер капітулу [66].

Гергей придивився до нього.

— Щось, брате, мені твоє лице дуже знайоме!

Той стенув плечима й усміхнувся:

— А я щось не пригадую...

— Чи не ти частував мене в Ердеї смаженим волячим вухом?

— Волячим вухом?

— Авжеж. На подвір'ї королівського замку, в той вечір, коли мало бути весілля Фюр'єша.

— Може бути, адже й справді я там частував гостей.

— Сподіваюся віддячити тобі;

— Як це?

— А піднесу тобі вухо турецького паші.— Гергей повернувся до Гашпара Пете: — А ти чого засумував?

— Маю на те причину,— відповів Пете.— По дорозі сюди двадцять моїх ратників утекли. Стрінути б їх оце!.

— За такими не жалкуй,— сказав Добо.— У нас ворота відчинені. Хто тремтить за свою шкуру — хай забирається геть. Для