Зірки Егера - Геза Гардоні

— Маю одного знайомого турка, так він мені розповідав про нього. Такий здоровий чолов'яга, Менде-бей. Ваш чоловік колись допоміг йому.

— Менде-бей? Ніколи не чула такого імені.

— А Хайван? — пан Томаш відвів погляд від портрета.— Раніше цього турка звали Хайваном.

Ева всміхнулася.

— Хайван? А чого ж! Хайвана я й сама бачила.

Томаш Балог знову став вдивлятися в портрет, довго пронизував його поглядом, наче хотів запам'ятати так, аби вже ніколи не забути цього обличчя. Потім він низько вклонився і, задкуючи, вийшов з кімнати.

Знову в серці Еви ворухнулось недобре передчуття. Таке ж, як тоді, коли Томаш Балог доторкнувся до її дитини. Одначе вона провела гостя аж до ганку.

Він весь час ішов праворуч від неї. Звичай селянський. На прощання знову вклонився, що свідчило про шляхетні манери. За ворота вийшов задкуючи — на турецький манір.

Занепокоєння не полишало жінку, але вона покартала себе за це: «Не годиться погано думати про нещасного. Чоловік одноокий, тому й погляд має такий лихий».

Аби якось розвіяти неспокій, сіла за шитво й заспівала. Підхопила пісню, що її тужно виводила служниця в саду. Вправними пальцями спритно пришивала гудзики до темно-малинового піджака. В одному місці розійшовся шов. Взялася шукати червоні шовкові нитки.

А недавній відвідувач ніяк не йшов з думок.

«Хто цей чоловік? — питала себе, опустивши шитво на коліна.— Цікавився каблучкою, роздивлявся портрет... Згадував Хайвана... Йдучи, попрощався по-турецькому... Хто цей чоловік?..»

Збліднувши, вона нестямним поглядом втупилася в зачинені ворота, силкуючись щось згадати, за будь-яку ціну згадати. Бо ж це лице, голос оцей вона бачила, вона чула, але де? Потім усе витіснила думка про каблучку. Гергей сказав, що візьме її з собою, й засунув до кишені чумарки. А чи взяв він чумарку з собою?

Метнулася до скрині, швидко відкинула віко, поспішно стала витягати одіж. Чумарка тут! Усією п'ятірнею зіжмакала кишеню: щось є. Каблучка! Каблучка! Навіть не загорнута в папір.

І враз, наче блискавка розітнула хмару, в мозку сяйнуло ім'я. Схопилася за голову: «Юмурджак!»

Тут із саду вернулася служниця, а господиня її лежить біля скрині, серед порозкидуваної одежі. Обличчя як полотно. Під очима темні круги.

— Пані!

Та не відповідає.

Служниця оглянулася. Вбігла до вітальні. Може, там грабіжник? Схопила слоїк з оцтом, змочивши ним пальці, стала розтирати господині скроні, дала понюхати слоїк.

— Мій чоловік у небезпеці!— ледь очунявши, тут же вимовила Ева.— Де хлопчик? Ой, я ж сама його відпустила. Луцо, швидше дай мою накидку! Біжімо по Пончика!

— Та ж, пані, куди ви? Адже такі хворі...

— Не хвора я. Ходімо!

А сама бліда, як та небіжчиця. Звелася на ноги і, в чім була, рушила до воріт. Од відчуття небезпеки ціпеніли м'язи. Не йшла, а летіла до церкви.

Вулиці кишіли людом, що понаїхав на ярмарок. Поміж мажами, коровами, кульгавими кнурами та всякою іншою худобою ходили селяни, навантажені бочечками, шапликами. В ярмарковому гаморі разом з пилюгою розносився запах цибулі.

Служниця наздогнала Еву аж біля церкви й накинула їй на плечі плащ.

Раптом з юрмища виринув школяр. Він поспішав до них. Розштовхуючи людей, вигукував:

— Бусурмани захопили Солнок! Щойно оголошено перед церквою. Як я тепер поїду?..

— Мій хлопчик! — кинулась до нього Ева.— Де ви лишили мого хлопчика?

— Пан Балог повів його до церкви. Попросив, поки він помолиться, цю страшну вість вам передати. О боже, боже! Кінець країні! Якщо Солнок в руках у турків, то й Егер не встоїть!

— Дитя моє! Дитя моє! — кричала Ева, задихаючись, і помчала вгору по сходах.— Хлопчику мій! — рвалося у неї з горла: — Моя дитинко!

У церкві саме правили молебень, і селяни з довколишніх німецьких сіл своєю мовою голосно виспівували: «Почуй, Ісусе, нас! Вислухай, Ісусе, молитви наші! Господи, змилуйся над нами!»

Мати нестямно кинулася поміж лавами.

— Пончику! — розпачливо кричала вона.— Пончику, синку мій!

Та Пончик не озивався.

П'ятого вересня Гергей вітав ранішню зорю неподалік від Широкської фортеці. Вже сонце світило до віч йому і всій його дружині, де було двісті п'ятдесят воїнів. А втім, Гергей вітав не так світанок, як інший військовий загін, що рухався їм навстріч. Він навіть шапку зняв і підніс її до очей, захищаючись від яскравого сонця.

Їхав Гергей верхи, трохи