Білі зуби - Зеді Сміт

— Якщо ти цій ватній голові скажеш, що на місяці немає гравітації, він подумає, що ти верзеш дурниці. Ми без його думки обходимося вже п’ятнадцять років, обійдемося і зараз. Кларо, — схвильовано продовжувала Алсана, і її важке дихання почулося в самій слухавці, її голос звучав утомлено. — Ми завжди приходили на допомогу одна одній… Ти мені зараз потрібна.

— Так… Просто я думаю…

— Прошу тебе. Не думай. Я взяла квитки в кіно, старе і французьке, таке, яке тобі подобається — о другій тридцять сьогодні. Зустрінемося біля кінотеатру «Трісайкл». Племінниця-соромітниця теж прийде. Поп’ємо чаю. Поговоримо.

Йшов «А Bout de Souffle». 16 мм, чорно-білий. Старі «форди» і бульвари. Манжети і носові хустинки. Поцілунки і цигарки. Клара обожнювала такі фільми (Красень Бельмондо! Красунчик Себерг! Розкішний Париж!), Ніна вважала, що вони надто французькі, а Алсана взагалі не розуміла, ну що в цих дідьчих фільмах такого:

— Двоє молодих людей носяться Парижем і мелють якусь дурню, стріляють поліцаїв, крадуть машини, і ще у цих фільмах ніколи не носять ліфчиків. Якщо це європейське кіно, то я вибираю Голлівуд. Добре, жінки, нумо до справ.

Ніна сходила по чай і бряцнула чашки на стіл.

— Ну, що за конспірація з приводу цих Чаффінсів? Наче Гічкок якийсь.

Алсана коротко описала справи.

Ніна полізла в сумочку по свої «Консули», припалила одну цигарку і видихнула ментоловий димок.

— Тіточко, вони виглядають на абсолютно симпатичну сім’ю із середнього класу, яка просто допомагає Міллату з його уроками. І заради цього ти вискубнула мене з роботи? На трагічний детектив це не тягне, чи не так?

— Ні, — обережно заперечила Клара, — звичайно ні, але про що говорить твоя тітка, — то це про те, що Міллат і Айрі проводять там стільки часу, що ми б хотіли знати більше про цю сім’ю. Це природно, чи не так?

Алсана заперечила.

— Я говорю не про це. Я говорю про те, що ці люди забирають у мене сина! Зубаті птахи! Вони його вкінець обангліять! Вони навмисне відбивають його від рідної культури, сім’ї, релігії…

— А відколи тобі свербить у задниці за релігію?

— Ти, племіннице-соромітнице, ти не знаєш, як мені серце кров’ю стікає за мого хлопчика, ти про це нічого не знаєш!..

— Добре, якщо я нічого ні про що не знаю, якого хріна ти мене сюди покликала? У мене нахрін купа справ, сама знаєш, — Ніна взялася за сумочку і вдала, що встає. — Вибач нас, Кларо. Я не знаю, чому воно завжди так виходить. Побачимось…

— Сядь, — засичала Алсана, схопивши її за руку. — Сядь, все окей, записано, Міс Лесбійська Розумаха. Слухай, ти нам треба, окей? Сядь, вибач, вибач. Окей? Так краще.

— Добре, — сказала Ніна, злісно гасячи недопалок об серветку. — Але я буду говорити, що я думаю, так що стули пащеку, коли говорю я. Окей? Окей. Так. Ти кажеш, що Айрі тепер у перших рядах у школі, і якщо з Міллатом так не сталося, то це не дивина, він взагалі не знає, що таке працювати. Принаймні хоч хтось намагається йому допомогти. А якщо він бачиться із цими людьми надто часто, то це, очевидно, його вибір, а не їхній. У твоєму домі зараз не Райський Сад, правда? Він втікає від себе самого і шукає щось таке далеке від Ікболів, наскільки це лише можливо.

— Та вже! Вони живуть через дві вулиці! — тріумфально вигукнула Алсана.

— Ні, тіточко, концептуально далеко від вас. Бути Ікболом час від часу дещо задушливо, знаєш? І він використовує цю іншу сім’ю як прихисток. Вони, мабуть, добре впливають абощо.

— Абощо, — сказала Алсана із загрозою.

— Чого ти боїшся, Алсі? Він інше покоління — ти сама завжди кажеш: мусиш відпустити його шукати власний шлях. Так, і подивись на мене, говори-говори — для тебе я, може, і племінниця-соромітниця, Алсі, але я непогано заробляю собі на своєму взутті. — Алсана із сумнівом покосилася на високі чорні черевики, які Ніна змоделювала, пошила і сама носила. — І я непогано живу — сама знаєш, у мене є життєві принципи. Просто для прикладу. А він уже воює з дядьком Самадом. Не треба йому починати війну ще й з тобою.

Алсана тільки буркнула у свій чорничний чай.

— Якщо вже хочеш чимось перейматися, то переймайся цими з ХВІ, з якими він ошивається. Вони не в собі. І їх дохріна багато. Стільки, що ти навіть і не здогадуєшся. Мо, ти знаєш, різник — так, ти знаєш, — із Гусейнів-Ішмаелів — з Ардашірової гілки родини. Так от, він один із них. І чортів Шіва з ресторану — його вже завербували!

— На його щастя, — в’їдливо вставила Алсана.

— Але це не має стосунку до ісламу, Алсі. Вони пхаються в політику. В певні сфери політики. Один засранець сказав мені й Максін, що ми горітимемо в пекельному вогні. Що ми найнижча форма існування — гірше, ніж слимаки. Я йому за то добряче по яйцях врубала. Оце з приводу кого ти маєш перейматися.

Алсана похитала головою і відмахнулася від Ніни.

— Ти що — не розумієш? Я переймаюся тим, що мого сина від мене забирають! Я вже одного втратила. Шість років я не бачила Маджіда. Шість років. І тепер ці люди, ці Чаффінси — і вони проводять більше часу з Міллатом, ніж я. Ти це розумієш хоча б?

Ніна зітхнула, покрутила ґудзиком на кофточці й тоді, побачивши сльози на тітчиних очах, поступилася і мовчки кивнула.

— Міллат і Айрі часто навіть вечеряють там, — тихо сказала Клара. І