Білі зуби - Зеді Сміт

— Клара в порядку, місіс Чалфен.

Айрі чекала, що Джойс попросить Клару називати її Джойс.

— Як я казала, це грандіозна стара родина, і, якщо ваша ласка, мені подобається думати про Айрі як свого роду додаток до неї. Вона така хороша дівчинка. І нам так подобається мати її поряд.

— Їй подобається бути поряд, я думаю. І вона вам справді багато завдячує. Ми всі завдячуєм.

— О ні, ні, ні. Я вірю у Відповідальність Інтелектуалів… а поза цим, це було в задоволення. Справді. Я сподіваюся, ми її бачитимемо й надалі, незважаючи на те що іспити вже позаду. Попереду ще кваліфікаційні А-екзамени, якщо вже немає інших підстав!

— О, я певна, вона ще прийде, в будь-якому разі. Вона про вас весь час говорить. Чалфени те, Чалфени се…

Джойс накрила Кларину руку своєю:

— О, Кларо, мені так приємно. І мені приємно, що ми нарешті зустрілися. О так, я ще не закінчила. Де ми зупинилися… а, так, це Чарльз і Анна — дід і баба в других — давно вже померли, на жаль. Він був психіатром — так, ще один, а вона була біологом — дуже симпатична мені жінка.

Джойс відступила на хвильку, наче мистецький критик у галереї, і поклала долоні собі на стегна.

— Я маю на увазі, що тепер ви вже зрозуміли, що це в генах, правда? Цей розум. Я маю на увазі, саме виховання такого не дасть. Чи не так?

— О так, — погодилася Клара. — Я думаю, не дасть.

— Слухайте, просто з цікавості — я маю на увазі, мені просто цікаво знати, — звідки іде розум в Айрі, від ямайок чи від англійців?

Клара окинула оком довгу чергу білих мерців у накрохмалених комірцях, деякі з моноклем, деякі у формі, деякі серед родини — і всі застиглі перед повільною камерою. Вони всі їй когось нагадували. Нагадували її власного діда, франтуватого капітана Чарлі Дурхама, на одній його фотографії, що збереглася: застібнутий і блідий, він з викликом дивився в камеру, не стільки віддаючись об’єктиву, скільки витравлюючи власний образ в ацетаті. Тип, який називають м’язистим християнином. Бовдени називали його Білявчиком. «Чортів ідійот, він мав усьо, шо хтів».

— По моїй лінії, — несміливо сказала Клара. — Я думаю, від англійців з мого боку. Мій дід був англійцем, досить багатим, як мені казали. Його дитина, моя матір, народилася під час Кінгстонського землетрусу, у 1907-му. Я думаю, той трус розтряс бовденівські мізки по поличках, бо відтоді ми досить незле справуємось!

Джойс бачила, що Клара сподівалася на сміх, тож швидко спромоглася на хихотіння.

— Але якщо серйозно, то це був капітан Чарлі Дурхам. Він навчив мою бабцю всього, що вона знала. Добротна англійська освіта. Бачить Господь, я не знаю, звідки ще це могло б узятися.

— Гм, як захопливо! Це те, що я кажу Маркусу, — це справді гени, хай там що не кажуть. Він каже, я спрощую, але він надто вже вірить теорії. Врешті я завжди виявляюся права!

Коли парадні двері зачинилися за нею, Клара ще раз прикусила губу, цього разу від фрустрації та злості. Чому вона сказала «капітан Чарлі Дурхам»? Це ж була чистої води брехня. Фальшивка, як її власні білі зуби. Клара була розумніша, ніж капітан Чарлі Дурхам. Гортенз була розумніша, ніж капітан Чарлі Дурхам. Мабуть, навіть бабця Амброзія була розумніша за капітана Чарлі Дурхама. Капітан Чарлі Дурхам розумним не був. Він думав, що був, але це не так. Він пожертвував тисячею людей, бо хотів врятувати одну жінку, якої, до того ж, не знав. Капітан Чарлі Дурхам був дурноверхий чортів ідійот.

Дещиця англійської освіти може бути дуже небезпечною. Улюбленим прикладом Алсани була історія лорда Еленберга, який, відділивши провінцію Сінд від Індії, надіслав у Делі телеграму із одним-єдиним словом: peccavi, відмінюваним латинським дієсловом, що означає «я згрішив». «Англійці — єдиний народ, — казала вона з відразою, — який хоче вас повчати і при цьому у вас же красти». Недовіра Алсани до Чалфенів саме з цього і походила.

Клара погоджувалася, але з інших, більш особистих причин: фамільної пам’яті; незмивного сліду поганої крові у Бовденах. Її мати, поки ще була всередині своєї власної матері (бо якщо вже розповідати цю історію, то їх треба складати одна в одну, як матрьошок, — Айрі назад у Клару, Клару — назад у Гортенз, Гортенз — в Амброзію), була мовчазним свідком того, що трапляється, коли англійці ані сіло ні впало вирішують, що тобі потрібна освіта. Бо капітану Чарлі Дурхаму — нещодавно посланому в Ямайку — виявилося недостатньо запліднити дорослу дочку своєї хазяйки однієї п’яної ночі в коморі Бовденів, у травні 1906 року. Його не задовольнив сам факт позбавлення її цноти. Йому треба було ще й навчити її чогось на додачу.

— Мене? Він хутів вчити мене? — Амброзія поклала руку на невелике пузо, в якому вже була Гортенз, і прибрала щонайневиннішого вигляду, на який лише була здатна. — Чуго це він надумався мене вчити?

— Три рази на тиждень, — сказала її мати. — І не питайся мене нашо. Але Бог йуго знає, може, ти чугось і навчишся. Дякуй за таку доброту. Не треба всяких чого і нашо, якщо такий симпатичний, справжній англієць, як містер Дурхам, робить тубі ласку.

Навіть Амброзія Бовден, довгонога сільська капризуля, яка за свої чотирнадцять років шкільної лави в очі не бачила, розуміла помилковість цієї поради. Якщо англієць вирішив зробити тобі ласку, першим кроком має бути питання «чому?», бо для цього завжди є причина.

— Ти ше тут, зубата? Він тебе