Білі зуби - Зеді Сміт

— Ви такі древні пацани, — сказала Айрі, і Маркус підійшов ближче подивитися, що там такого цікавого. — Це неймовірно. Я навіть не можу уявити, як такі люди мають почуватися.

— Абсурд. Ми всі маємо далекі корені — однаково. Просто Чалфени завжди все записували, — задумливо сказав Маркус, напихаючи свою люльку свіжим тютюном. — Це дуже корисно, якщо хочеш, щоб тебе запам’ятали нащадки.

— Я думаю, в моїй сім’ї більше усної традиції, — зауважила Айрі, стенувши плечима. — Але, старий, ти б спитав про це Міллата. Він нащадок…

— Великого революціонера. Так принаймні я чув. На твоєму місці я б не сприймав цього так серйозно. Один кілограм правди на три кілограми вигадок у тій сім’ї, я думаю. Хтось значний для історії у твоєму роду, ні? — запитав Маркус і, втративши в цей же момент інтерес до свого запитання, почав колупатися в іншому каталозі.

— Ні… нікого… значного. Але моя бабуся народилася в січні 1907, під час Кінгстонського…

— А! От вони!

Маркус тріумфуючи виглянув із металевої шухляди, вимахуючи тонкою папкою.

— Фотографії. Спеціально для тебе. Якби це побачили борці за права тварин, була б мені морока на решту життя. Одна по одній. Не хапай.

Маркус передав Айрі першу фотографію. На ній була миша догори лапками. Її животик всіяний грибоподібними наростами, бурими і набряклими. Морда неприродньо закинута назад у конвульсивній агонії. Наче несправжня агонія, подумала Айрі, якась театральна. Наче ця миша переграє. Фальшивий актор ця миша. Грає на публіку. Було в цьому щось саркастичне.

— Бачиш, ембріональні клітини дуже підходять, вони допомагають нам зрозуміти генетичні чинники, що можуть спричинити рак, але те, що справді як пухлина прогресує в живій тканині, — цього не прорахуєш на культурі. Тому треба вводити канцерогени в орган-мішень, але…

Айрі напівслухала, поглинута фотографіями, які він їй дав. На наступній була та сама миша, наскільки могла сказати Айрі, але вже спинкою, де пухлини були ще більшими. Пухлина на шиї — завбільшки з вухо. Але миша виглядала задоволеною з цього приводу. Наче це навмисно вирощений слухальний апарат, щоб краще чути, що Маркус говорить про неї. Айрі усвідомлювала, що так думати про лабораторну мишу просто нерозумно. Але, знову ж, мишача морда була по-мишачому неправдива. В її мишачих очах був мишачий сарказм. Мишача самовдоволена усмішка грала на мишачих губах. Кінцева стадія хвороби? (казала миша Айрі) Якої хвороби?

— …повільно і невиразно. Але якщо перепрограмувати справжній геном так, що певний вид раку проростає у певній тканині у визначений час мишиного розвитку, то ми вже не маємо справи з випадковістю. Випадкову поведінку мутагена виключено. Тепер можна говорити про генетичну програму миші, силу, що запускає онкогени всередині клітин. Дивись, миша, яку ти бачиш, — це молодий самець…

Зараз Мишу Майбутнього тримали за передні лапки два гігантські рожеві пальці, змушуючи стояти вертикально, як у мультфільмах, і тримати голову прямо. Здавалося, миша навмисне показувала язика фотографу, а тепер й Айрі. Із шиї звисали пухлини, наче велетенські краплі брудного дощу.

— …йому занесено Н-онкогени у певні клітини шкіри, які спричинили численні доброякісні папіломи. Тепер — що цікаво — у молодих самок папіломи не розвиваються, що означає…

Одне око заплющене, друге відкрите. Наче моргає. Хитро, по-мишачому моргає.

— …і чому? Через боротьбу між самцями — бійки спричиняють пошкодження. Причини не біологічні, а соціальні. Генетичні причини діють за таким самим принципом. Розумієш? Такі речі можна виявити лише за допомогою трансгенної миші, через експерименти із геномом — лише це дає змогу зрозуміти відмінності. А ця миша, на яку ти дивишся, Айрі, — це унікальна миша. Я заніс рак, і рак проявився саме там, де я його прогнозував. П’ятнадцять тижнів. Його генетичний код тепер новий. Нововиведений. Не може бути кращого аргументу для патента. Або принаймні для гонорару — 80 відсотків Богові, 20 — мені. Або навпаки, залежить від спритності мого юриста. Ці нещасні засранці з Гарварду досі оспорюють. Особисто мене не так уже й цікавить патент. Я зацікавлений у науці.

— Вау, — сказала Айрі, неохоче віддаючи фотографії. — Це треба перетравити. Я зрозуміла половину з того, що ти казав, а половини не зрозуміла. Це просто кльово.

— Ну, — резюмував Маркус з удаваною скромністю. — На це пішло досить багато часу.

— Щоб отак виключити випадковість…

— Виключивши випадковість, ми стаємо володарями світу. Чому обмежуватися онкогенами? Можна програмувати розвиток усього організму: репродукцію, харчові звички, тривалість життя, — голос автомата, витягнуті, як у зомбі, руки, закочені очі, — ПА-НУ-ВАН-НЯ НАД СВІТОМ.

— Я вже бачу заголовки газет, — сказала Айрі.

— Серйозно кажучи, — продовжував Маркус, перекладаючи свої фотографії в папку і закладаючи її в каталог, — вивчення окремих видів трансгенних тварин дає неймовірні можливості для розуміння випадковості. Ти слухаєш? Одна миша, принесена в жертву 5,3 мільйонам людей. Це не мишачий апокаліпсис. Нема про що навіть говорити.

— Нема, звичайно, нема.

— Чорт! Ця штука мене так дістала!

Маркус тричі намагався закрити нижню шухляду свого секретера і, врешті, втративши терпець, зафутболив ногою в його металеву стінку. — От хріновина!

Айрі заглянула у відчинену шухляду.

— Тобі треба більше перегородок, — рішуче заявила вона. — І більшість паперу у тебе — А3, А2 і нестандартний. Тобі треба навести якийсь паперовий порядок; бо зараз ти просто валиш їх туди на купу.

Маркус закинув голову і розреготався.

— Паперовий порядок! Ну, я