Білі зуби - Зеді Сміт

— Просто дуже часто в індійській поезії трапляється образ грудей, на яких сплять, м’яких грудей, грудей-подушок. Мені просто, просто цікаво, чи біла спить на чорній, чи, як можна подумати, чорна на білій? Застосовуючи метафору по-подушки, розумієте, я просто цікавилась… як…

Мовчанка запала довга, густа і хвороблива. Ніна обурено замотала головою і кинула виделку на тарілку. Максін нервово вистукувала «Вільгельма Телля» по скатертині. Джош виглядав так, наче він зараз заплаче.

Врешті, Маркус відкинув голову, плеснув у долоні та видав розгонистий чалфенівський регіт:

— Я цілий вечір хотів запитати це. Молодець, Мама Чалфен!

Отож перший раз за все своє життя Ніні довелося визнати, що тітонька мала цілковиту рацію.

— Ти хотіла, щоб я тобі доповіла, то я тобі доповідаю: божевільні, ідіоти, капелюхи без голови, гумові чоботи в сонячний день, верескливі торби. Усі як один.

Алсана кивнула з відкритим ротом і попросила Ніну втретє переказати уривок, коли за десертом Джойс, подаючи якусь дурницю, спитала, як мусульманські жінки примудряються випікати пироги у своїх довгих чорних простирадлах — хіба рукави не вимазуються в тісто? Так же ж можна запалити себе від газової конфорки!

— І така маячня увесь час, — підсумувала Ніна.

Але, як буває, коли хтось отримує підтвердження стану речей, з’ясувалося, що ніхто насправді не має жодної ідеї, що з цим робити. Айрі та Міллату виповнилося по шістнадцять, і вони безперестанку нагадували своїм шановним матерям, що вони тепер мають повне право робити що захочуть і коли захочуть. Алсана з Кларою не могли заґратувати вікна і замкнути двері, а отже, вони були просто безсилі. Що б вони не зробили, стало б тільки гірше. Айрі ще більше часу відводила на своє «занурення в чалфенізм». Клара бачила, як Айрі морщиться, коли говорить її батько, і зводить брову, коли Клара вкладається в ліжко із улюбленим таблоїдом. Міллат тижнями не з’являвся вдома, інколи повертаючись із несвоїми грішми в кишенях і акцентом, що коливався від м’якої вимови Чалфенів до вуличної балачки ХВІ. Самад просто казився. Ні, не просто. Він мав причину божеволіти. Міллат був ні те ні се, ні риба ні м’ясо, ні мусульманин, ні християнин, ні англієць, ні бенгалець; він існував десь посередині, існував на території свого середнього імені, Зульфікар, у дзвоні двох мечів.

— Скільки разів, — волав Самад, спостерігаючи, як його син купував автобіографію Малкольма Ікс, — скільки разів треба сказати «дякую» під час однієї-єдиної дії? Дякую, коли передаєш книжку, дякую, коли вона її бере в руки, дякую, коли вона тобі каже ціну, дякую, коли бере гроші! Це називається англійська ввічливість — але просто нахабство. Єдина істота, яка достойна стількох подяк, є сам Аллах!

І Алсана, знову між ними, як між двох вогнів, відчайдушно намагалася знайти середній шлях:

— Якби тут був Маджід, він би дав вам обом раду. З його розумом юриста він би розплутав цей клубок.

Але Маджіда тут не було, Маджід був там, і щоб виправити ситуацію, не було грошей.

А тоді настало літо і принесло шкільні іспити. Айрі була друга за Чалфеном-Товстунчиком, і Міллат впорався краще, аніж усі, із ним включно, сподівалися. Це міг бути лише чалфенівський вплив, і Клара, між іншим, почувалася трохи винною.

Алсана тільки сказала:

— Ікболівський розум. Врешті-решт він узяв гору, — і вирішила відсвяткувати подію спільним із Джонсами барбекю на Самадовому газоні.

Ніна, Максін, Ардашір, Шіва, Джошуа, тітоньки, кузени, друзі Айрі, друзі Міллата, друзі з ХВІ і класний керівник — усі вони прийшли і трохи впилися (за винятком ХВІ, які сиділи собі окремо) дешевим іспанським шампанським із пластикових склянок.

Усе йшло добре, поки Самад не помітив коло зі складеними на грудях руками і зеленими краватками-метеликами.

— А що вони тут роблять? Хто впустив невірних?

— Слухай, ти сам тут трохи… чи не так? — відрізала Алсана, вказуючи поглядом на три пляшки з-під «Гіннеса», які Самад уже встиг спорожнити, закусуючи хот-догом з соусом, що стікав Самадовим підборіддям. — Хто кине перший камінь на нашому барбекю?

Самад люто глянув на неї та поплівся з Арчі помилуватися сараєм, який вони вдвох відремонтували. Клара скористалася нагодою відвести Алсану вбік і поставити їй запитання.

Алсана наступила ногою на власний коріандр:

— Ні! Ніколи в житті. За що я маю їй дякувати? Якщо він добре склав іспити, то це завдяки його власному розуму. Ікболівському розуму. Жодного, жодного разу навіть ці довгоносі Чаффінси не удостоїли мене телефонним дзвінком. Через мій труп, дорога моя.

— Але… я просто подумала, це було б гарно — піти і подякувати їй за той час, який вони присвятили дітям… Може, ми не зовсім правильно думали про неї…

— Заради Бога, йди, пані Джонс, йди, якщо хочеш, — скрушно сказала Алсана. — Але щоб я — тільки через мій труп.

— А це — доктор Соломон Чалфен, Маркусів дід. Він був серед небагатьох, хто прислухався до Фройда, коли весь Відень вважав його сексуальним збоченцем. Чудове обличчя, правда? У ньому стільки мудрості. Перший раз, коли Маркус показав мені це фото, я зрозуміла, що хочу за нього заміж. Я подумала: якщо Маркус так виглядатиме у вісімдесят, мені просто поталанило!

Клара посміхнулася і задивилась на дагеротип. Вона вже помилувалася вісьмома такими ж фото, вилаштуваними вздовж каміна (Айрі похмуро її супроводжувала), і попереду було ще стільки ж.

— Це грандіозна стара родина, і, даруйте мені таку самовпевненість, Кларо, — можна називати вас Кларою?