Білі зуби - Зеді Сміт
— Ти йдеш нагору? — спитав Маркус, коли зачинив двері до Міллата і Джойс, відхиляючись, як тростина, щоб пропустити своїх дітей, які неслися з кухні. — Можу показати тобі ті фотографії, що ти хотіла.
Айрі вдячно посміхнулася Маркусові. Маркус якраз був за неї. Маркус допомагав їй усі ці чотири місяці, поки її розум перетворювався із каші на тверду і чітку субстанцію, поки вона повільно переймала чалфенівський спосіб мислення. Вона сприймала це як велику жертву такого зайнятого чоловіка, але нещодавно почала підозрювати, що Маркус робив це не без певного задоволення. Так, наче дивився на сліпця, який навпомацки складає собі уявлення про обриси нового предмета. Або лабораторну мишу, що знаходить вихід із лабіринту. У будь-якому разі, взамін за його уважність, спочатку стратегічно, а потім цілком щиро, Айрі почала виявляти цікавість до його Миші Майбутнього. Як наслідок, запрошення до Маркусового кабінету на горищі — найулюбленішого місця Айрі в цілому будинку — почастішали.
— Ну, не стій там і не дивись, як баран на нові ворота, — йдемо нагору.
Маркусова кімната не була схожою на жодну кімнату, які раніше бачила Айрі. Сюди не ходив ніхто, і вона не мала жодного іншого призначення, окрім бути Маркусовим кабінетом; тут не зберігалися іграшки, непотрібний мотлох, зламані речі, дошки для прасування; тут ніхто не їв, не спав і не займався сексом. Це не було схоже на Кларине горище — звалища лайна, що дбайливо зберігалося в підписаних коробках, так, наче вона збиралася емігрувати. Маркусова кімната не була схожою на вільні кімнати в будинках емігрантів — по стелю запаковані всім, що колись їм належало, хай уже поїджене міллю і поламане, з горами дрібничок і дурничок — просто для того, щоб доводити: вони тепер мають речі, хоч раніше нічого не мали. Маркусова кімната була цілковито відведена для Маркуса та його роботи. Кабінет. Як у романах Остін, у серіалі «Нагорі, внизу» або в «Шерлоці Холмсі». Поза цим Айрі ніколи не бачила кабінету в реальному житті.
Кімната була маленька, неправильної форми, з похилою підлогою, дерев’яними плінтусами, так що в одній її частині можна було стати на повний зріст, а в іншій — ні; вікно було на стелі і пропускало світло смугами і плямами, в яких танцював пил. У Маркуса було чотири прес-пап’є — мордаті звірюки, з пащек яких вивалювався папір; папір купами лежав по всій кімнаті — на підлозі, на полицях, довкола крісел. На рівні людського обличчя висів густий запах добротного німецького тютюну, який забарвлював сторінки розгорнутих книжок у жовте, а на додатковому столику стояв набір для курців — мундштуки, різноманітні люльки від стандартних гнутих до більш екзотичних форм, коробки з нюхальним тютюном, колекція йоршиків, дбайливо викладених на шкіряну підставку, оздоблену оксамитом, — наче лікарські інструменти. На стінах і згори на каміні — фотографії клану Чалфенів, включно з чудовими портретами Джойс у її гіпівську юність — задерикуваті пиптики грудей і кирпатий ніс, що стирчить із розкішного волосся. Між тим висіли більші шедеври в рамках. Карта родоводу Чалфенів. Фізія явно задоволеного собою Менделя. Великий плакат з Айнштайном в американському баченні — шевелюра ненормального професора, «здивований» погляд і велетенська люлька, а внизу цитата: «Бог не грає в кості на світ». І нарешті, Маркусове величне дубове крісло під портретами втомлених, але тріумфуючих Кріка і Ватсона на тлі моделі дезоксирибонуклеїнової кислоти — спіральних сходів із металевих деталей, які вели від порогу їхньої лабораторії в Кембриджі кудись за межі об’єктива.
— Але де Вілкінс? — питав Маркус, згинаючись під низькою стелею і пацаючи олівцем по фотографії. — 1962 року Вілкінс виграв Нобеля разом із Кріком та Ватсоном. Але на фотографіях його ніде немає. Тільки Крік і Ватсон. Історія любить геніїв-самітників і толерує пари геніїв. Але в ній немає місця для трійки, — Маркус задумався над порівнянням. — Хіба що вони комедіанти чи джазмени.
— То, значить, ви маєте бути самотнім генієм, — сказала Айрі підбадьорливо, повертаючись до нього від фотографії, сидячи на шведському стільчику без спинки.
— Ах, але в мене є ментор, розумієш? — він вказав на плакатного розміру фотографію на іншій стіні. — А ментори зліплені не з того тіста. Великий французький старий, джентльмен і науковець. Він навчив мене практично всього, що я знаю. Йому за сімдесят, але розум у нього такий гострий, що дай, Боже, кожному. Але бачиш, менторам не треба довіряти безумовно. Це, може, найкраще в них. Та де ж це куряче фото…
Поки Маркус копався у своїх каталогах, Айрі уважно розглядала одну гілку великого чалфенівського родовідного дерева, яке корінням сягало 1600-х, а листям шелестіло в сьогоденні. Різниця між Чалфенами і Джонс/Бовденами була очевидною. Взяти хоча б те, що в Чалфенів у всіх була нормальна кількість дітей. Точніше, всі знали, хто чия дитина. Чоловіки жили довше, ніж жінки. Одруження відбувалися один раз і були довготривалими. Дати народження і смерті визначені. І Чалфени, крім того, знали, ким вони були в 1675-му. Арчі Джонс знав про свій рід лише починаючи з випадкової появи на світ його власного тата в задній комірці публічного будинку Брумлея між 1895 і 1896 роками, а може, 1897-го, залежно від версії тієї дев’яностолітньої повії, з якою ви про це в даний момент говорили. Клара Бовден майже нічого не знала про свою бабу, і напіввірила-напівневірила в історію про відомого своєю плодовитістю дядька П., який нібито мав тридцять чотири дитини, і з впевненістю могла сказати лише
