Жінка у білому - Вилки Коллінз

— Ні, ні, Персівалю! Поки я тут і ця жінка теж десь неподалік, я відповідаю за те, що вона швидше попаде в наші руки, аніж зустрінеться з містером Гартрайтом, навіть якщо він і повернеться. Я розумію, так, так, я розумію! Найперше, що треба зробити, це знайти Анну Катерік, а про все інше можете не турбуватись. Ваша дружина тут, у ваших руках, міс Голкомб нерозлучна з нею — значить, теж у ваших руках, а містер Гартрайт десь за кордоном. Ваша Анна-невидимка — оце все, про що нам треба зараз думати. Ви розпитували про неї?

— Так. Я був у її матері. Я обшукав усеньке село і все марно.

— Чи можна покластися на її матір?

— Так.

— Вона вже раз виказала вашу таємницю.

— Більш вона цього не зробить.

— Чом би й ні? Хіба їй так само вигідно берегти таємницю, як і вам?

— Так, дуже вигідно.

— Я радий чути це, Персівалю, — заради вас. Не занепадайте духом, друже мій. Як я вже сказав вам, наші матеріальні справи такі, що у мене задосить часу, щоб їх упорати. І завтра ж я почну розшукувати Анну Катерік — сподіваюсь, мені поталанить більше, ніж вам. Іще одне, останнє запитання, перш ніж ми підемо спати.

— Яке?

— Ось яке. Коли я пішов до альтанки повідомити леді Глайд, що той невеличкий клопіт із її підписом відкладено, я випадково побачив, що якась жінка підозріло квапливо розпрощалася з вашою дружиною. Але випадок є випадок — він же й не дав мені підійти досить близько, щоб роздивитися її обличчя. Як мені розпізнати вашу Анну-не-видимку? Яка вона з лиця?

— З лиця? Ну, я вам скажу в двох словах: вона до нуду схожа на мою дружину.

Крісло верескнуло й колона здригнулася знову. Граф зірвався на ноги — цього разу від подиву.

— Та що ви!!! — скрикнув він.

— Уявіть собі мою дружину після тяжкої хвороби й трішки схибнуту — от вам і Анна Катерік, — відповів сер Персіваль.

— Вони рідня?

— Зовсім ні.

— І все ж такі схожі одна на одну?

— Атож, такі схожі. Чого ви смієтеся?

Відповіді не було. І жодного звуку. Граф сміявся безгучно, трясучись усім тілом.

— Чого ви смієтеся? — повторив сер Персіваль.

— Мабуть, я сміюся із своїх химерних фантазій, мій добрий друже. Будьте поблажливі до мого італійського гумору — чи ж я не належу до славетної нації, що вигадала Паяца? Ну-ну! Чудово! Отже, я зразу впізнаю Анну Катерік, коли побачу її. То й досить на цю ніч. Відкиньте всі турботи геть, Персівалю. Спіть, сину мій, сном праведника, а коли в поміч нам зійде сонце, ви побачите, що я зроблю для вас! Ось тут, у моїй великій голові, вже тісняться плани й проекти. Ви оплатите ваші векселі й знайдете Анну Катерік — клянусь вам у цьому священною клятвою! Чи ж я не той друг, якого ви повинні шанувати в найсокровенніших глибинах вашого серця? Чи ж я не заслужив на ті невеликі грошові позички, про які ви так делікатно нагадали мені оце допіру? Хоч би що там було в майбутньому, ніколи не вражайте моїх найкращих почуттів. Шануйте їх, Персівалю! Наслідуйте їх, Персівалю! Я ще раз прощаю вам. Іще раз тисну вашу руку. На добраніч!

Більш не сказано було жодного слова. Я почула, як граф зачинив двері бібліотеки. Почула, як сер Персіваль закривав віконниці. А дощ досі йшов, ішов увесь час. Я змокла до кісток, геть закоцюбла у своїй криївці. Коли я спробувала ворухнутись, мені стало так боляче, що я мусила зачекати. Спробувала ворухнутися вдруге, й мені пощастило стати коліньми на мокрий дах. Коли я доповзла до стіни й підвелася, спираючись на неї, то озирнулась і побачила, як засвітилось вікно графової кімнати.

Мужність моя враз пригасла, але тут-таки знов спалахнула в мені, і я, не зводячи очей з його вікна, поповзла далі попід стіною.

Годинник вибив чверть на другу, коли я нарешті поклала руки на підвіконня моєї кімнати. Я не почула й не побачила нічого підозрілого, з чого можна було б виснувати, що хтось запримітив мене на моєму зворотному шляху.

X

20 червня

Восьма година ранку.

Сонце сяє в чистому небі. Я ще й не підходила до ліжка, ані на мить не склепила своїх очей — сон ніяк не йде до них. Із того самого вікна, з якого я вчора вдивлялася в нічну пітьму, я сьогодні бачу ясний погожий ранок.

Я намагаюсь пригадати все, що пережила, й порахувати, скільки годин минуло відтоді, як я дісталася до прихистку моєї кімнати. Ті години здаються мені тижнями.

Певне, минуло небагато часу, — та ой як багато для мене! — відколи я опустилася в темінь кімнати, на цю підлогу, наскрізь промокла й закоцюбла, нікчемне, безпомічне, панічно налякане створіння.

Вже й не згадаю, коли я прийшла до тями. Не пам'ятаю, коли добулася в спальню, засвітила свічку й почала шукати (забувши, хоч як це дивно, де все лежить) суху білизну й одежу, щоб перевдягтись і трохи зігрітись. Я пам'ятаю, що все це зробила, а коли саме — не згадаю. А коли я перестала тремтіти від холоду й почав, пульсуючи, наростати жар у всьому тілі?

Напевне, це було ще до світанку. Так, я чула, як вибило третю годину. Пам'ятаю ту мить, бо з нею прийшло раптове осяяння, яснота думок, якесь гарячкове збудження, напруження всіх моїх сил і здібностей. Пам'ятаю, як я вирішила тримати себе в руках і терпляче, година за годиною, чекати на першу зручну нагоду, щоб вирвати Лору з цього жахливого дому, не наражаючись на небезпеку негайного викриття й погоні. Пам'ятаю, як у голові моїй склалось переконання, що розмова цих двох лиходіїв не тільки цілком виправдовувала нашу втечу, а й давала в руки нам зброю для захисту від них. Пригадую, ця думка спонукала мене негайно записати їхні слова точно, як вони були сказані, поки моя пам'ять чітко їх зберігає. Все це я добре пам'ятаю — в голові моїй ще немає плутанини. І як я прийшла сюди, в будуар, із пером, чорнилом та щоденником ще до світанку, як сіла біля розчиненого навстіж вікна, щоб свіже повітря хоч трохи прохолоджало мій жар, і як писала безперестанку,