Жінка у білому - Вилки Коллінз
— Ні, не старий, але й не молодий.
— Добродушний, щедрий? Одружений? А втім, здається, дружина казала мені, що він старий парубок.
— Авжеж, старий парубок. Був би він одружений та мав сина, то леді Глайд не була б першою спадкоємицею його маєтку. Я скажу вам, який він є. Це плаксивий, балакучий, себелюбний дурень, що набридає всім, хто опиниться поблизу нього, наріканнями на своє здоров'я.
— Люди такого штибу, Персівалю, живуть довго й женяться, як на зло, саме тоді, коли від них найменше того сподіваються. Не дуже мені віриться, мій друже, що вам скоро пощастить запопасти ці три тисячі на рік. Більш ви нічого не повинні одержати від вашої дружини?
— Нічого.
— Анічогісінько?
— Анічогісінько. Тільки у випадку її смерті.
— Ага! У випадку її смерті.
Знов запала пауза. Граф вийшов через веранду на садову доріжку. Я зрозуміла це по його голосу.
— Нарешті й дощ пішов, — сказав він.
І справді йшов дощ. Стан мого плаща свідчив, що якийсь час уже йшов дощ, і то рясненький.
Граф вернувся на веранду — я почула, як зарипіло під ним крісло, коли він знов усівся в нього.
— Отже, Персівалю, — сказав він, — то що ви дістанете у випадку смерті леді Глайд?
— Якщо в неї не буде дітей...
— А чи можливо, що вони будуть?
— Ні, аж ніяк не можливо.
— Отже?..
— Отже, тоді я дістану її двадцять тисяч.
— Готівкою?
— Готівкою.
Вони знов замовкли. Щойно стихли їхні голоси, як тінь мадам Фоско знов упала на гардину. Замість пройти, вона цього разу на мить завмерла. Я побачила, як її пальці скрадливо потяглися до краю гардини й відтулили її. За вікном забілів невиразно овал обличчя графині — вона вдивлялася в ніч понад моєю головою. Скулившись, затамувавши подих, я сиділа, закутана від голови до п'ят у свій чорний плащ. Дощ, намочивши мене до рубця, стікав по шибці й не давав їй нічого бачити. Я почула, як вона мовила сама до себе: «Знову дощ!» — і відпустила гардину. Я полегшено зітхнула.
Розмова внизу поновилась. Цього разу перший озвався граф
— Персівалю, ви любите свою дружину?
— Фоско! Це нескромне запитання.
— Я нескромна людина і повторяю це запитання.
— Якого дідька ви так дивитеся на мене?
— Ви не хочете відповідати мені? Ну, то, припустімо, ваша дружина помре до кінця літа...
— Припиніть це, Фоско!
— Скажімо, ваша дружина помре...
— Припиніть, я вам кажу!
— В такому випадку ви виграєте двадцять тисяч фунтів і програєте...
— Програю можливість одержувати три тисячі на рік.
— Віддалену можливість, Персівалю, всього лише віддалену можливість. А вам гроші потрібні негайно. У вашому становищі виграш певний, програш — сумнівний.
— Ви говоріть і про себе, не тільки про мене. Дещо з потрібної мені суми я колись позичив для вас. Що ж до вашого виграшу, то смерть моєї дружини означатиме десять тисяч фунтів у кишені вашої дружини. Хоч які ви кмітливі, але нині ви, здається, дуже зручно забули про спадок мадам Фоско. Не дивіться так на мене! Я не хочу цього! Від цих ваших поглядів та запитань у мене мороз подирає поза шкірою, клянусь честю!
— Поза шкірою? Хіба «шкіра» по-англійському те саме що й «совість»? Я говорю про смерть вашої дружини тільки як про одну з можливостей. Шановні юристи, що шкрябають для вас різні там заяви та духівниці, говорять про смерть живих людей просто в обличчя своїм клієнтам. Хіба від юристів вас теж мороз подирає поза шкірою? То чому ж від мене та моїх слів? Цієї ночі я лише займаюсь з'ясуванням вашого становища, щоб знати його точно, без помилок. І я з'ясував його. Ось воно: якщо ваша дружина буде жива, ви оплатите векселі її підписом під документом. Якщо ж вона помре, ви оплатите векселі її смертю.
Коли він вимовив ці слова, світло в кімнаті мадам Фоско погасло. Весь другий поверх поринув у пітьму.
— Балачки! Балачки! — пробурчав сер Персіваль. — Послухати вас, то можна подумати, що підпис моєї дружини вже стоїть під документом.
— Ви передали справи в мої руки, — відказав граф, — і я маю попереду добрих два місяці, щоб усе залагодити. Прошу вас, припинімо поки що розмову про це. Коли кінчиться строк векселів, ви самі переконаєтеся, чого варті мої «балачки». А зараз, Персівалю, покінчивши на цю ніч із грошовим питанням, я можу вислухати вас, якщо вам хочеться порадитися зі мною про ту другу трудність, що домішалася до наших невеличких ускладнень і настільки змінила вас на гірше, аж я ледве вас впізнаю. Говоріть, друже мій, і даруйте, якщо я ображу ваш полум'яний національний смак, наколотивши собі ще одну склянку водички з цукром.
— Добре вам сказати «говоріть»! — мовив сер Персіваль куди спокійнішим і чемнішим тоном, ніж доти. — Але я не знаю навіть, із чого почати.
— Допомогти вам? — запропонував граф. — Хочете, я назву цю вашу приватну трудність? Що, коли я дам їй ім'я — Анна Катерік?
— Послухайте, Фоско, ми з вами вже давно знаємо один одного, і якщо ви допомогли мені викрутитися з двох-трьох халеп, то й я, своєю чергою, робив усе, щоб допомогти вам грошима. Ми зробили один одному чимало дружніх послуг, як ведеться між чоловіками, але ж у кожного з нас, звісно, були свої секрети, чи не так?
— Це у вас був секрет від мене, Персівалю. У вас тут, у Блеквотер-Парку, є якийсь скелет у шафі, й він у ці останні дні виткнувся трохи, став помітний не тільки вам, а й ще декому.
— Що ж, припустімо. Якщо це не стосується до вас, то вам нічого й цікавитися цим ділом, правда?
— А хіба схоже, що я цим цікавлюся?
— Так, схоже.
— Он воно як! То на моєму обличчі написана правда? Який-бо величезний запас добрих душевних якостей має бути закладений в людині, коли вона, доживши до мого віку, ще не втратила здатності відбивати на своєму обличчі свої справжні почуття! Та ну ж бо, Глайде, будьмо щирі один з одним. Цей ваш секрет сам мене знайшов — не я його шукав. Припустімо, це мені цікаво знати. Скажіть, ви просите мене, щоб я, як ваш давній друг, шанував ваш секрет і, віднині й довіку, дав вам змогу берегти його самому?
— Так, я прошу саме цього.
— Тоді я перестаю ним цікавитись. Від цієї хвилини моя цікавість померла.
— Справді?
— Чому ви сумніваєтеся в цьому?
— Я вже